Галицька сага. Майбутня сила

Так вони iхали польовою дорогою, розмовляючи зовсiм не по-дитячому, чому були радi обидва: син радiв, що його вже не вважають малим, як молодших братiв, а Олекса ще раз переконався, що Гриць його не пiдведе.

Бiля обiйстя Кандиб Морози зупинили коней. По-перше, Олекса обiцяв зайти до Семена, а по-друге, зауважив перед хатою двох братiв Кандиб – Івана та Гриця. Видно, старший син вчора приiхав до батькiв.

Почувши, що поруч зупинилися конi, зi стайнi вийшов Семен. Здавалося, швагер Олекси не пiддавався часу, був таким же струнким та пiдтягнутим, яким його пам’ятали, лише у волоссi уважний погляд мiг помiтити несмiливу сивину.

– Засiяв? – поцiкавився Семен, привiтавшись з Олексою. – Щось скоро сьи впорав!

– Та я не один був! – серйозно мовив Олекса, кивнувши на сина.

– Ну, тоди справи у вас пiдуть скорше! Спочатку Гриць, потiм Йосип з Йваном… Не пропадете!

– Та певно, що не пропадем! А я вижу, тобi тоже прийшла помiч!

І вiн кивнув на старшого сина.

– Приiхав вчера, – пояснив Семен.

Гриць Кандиба приставив вила до стiни i, на ходу витираючи руки, пiдiйшов ближче.

– Слава Ісусу Христу, вуйку! – привiтався вiн.

Хоч вiн i був у звичнiй сiльськiй одежi, око Олекси вiдзначило у поведiнцi й словах племiнника щось чуже, мiське.

– Слава навiки, Грицю! – вiдказав Олекса. – Приiхав помогти батькам?

– Та поки iхав, то тато з Іваном все встигли зробити, – засмiявся юнак.

– Значить, добре приiхав! – зробив висновок Олекса.

А Гриць пiдiйшов до малого i подав йому руку.

– Ну, тезку, здоров! – привiтався.

Чесно кажучи, малий Мороз не знав, що значить слово «тезко», але також iз серйозним виразом обличчя привiтався. А Семен з Олексою пiдiйшли до лавки, що стояла перед хвiрткою, мовчки закурили.

– Як тобi поле? – поцiкавився Семен.

– Файне поле! Завжди таке хотiв мати, – признався Олекса.

– Не дивно, що Павловський так сьи тримае за него! Таки торфовиско то не наш пiсок! Як Ганя?

Семен питав за сестру, яка мало з’являлася на людях, та й до церкви не ходила, – пiсля народження дочки ще не минуло сорок днiв.

– Скоро зовидиш всiх. А чого не приходиш до нас?

– Та роботи багато! – вiдмахнувся Семен. – До того ж нiяк не можу вiдремонтувати косарку. Як сьи поламала в серпню, то вже не знаю, що робити. Всьо з Іваном перепробували!

– Так, технiка требуе, щоб за нею ходили.

– Та в нас руки тоже ростуть з того мiсця, що треба!

Семен затягнувся.