Галицька сага. Майбутня сила

Навчена тварина продовжила так несподiвано перервану подорож, несучи неначе закам’янiлу жiночу постать.

– Як за Шевченком, – задумливо мовив Кость, проводжаючи очима бричку, що вiддалялася.

– Ти про що? – не зрозумiв Шмунь.

– «Або панянку бiлолицю

Розiпнеш голу на конi

Та й пустиш в степ..».

– Не треба! – скривився Шмунь. – У вашого Шевченка й проти юдеiв багато написано!

– Проiхали! – махнув рукою Кость. – Але вижу, ми ii добре настрахали!

– Гадаеш, вона впiзнала нас?

Кость нарештi скинув з обличчя хустку.

– Та вона навiть не пам’ятае, в який трафунок попала! Адам, певно, схоче вияснити, що сьи тут стало, але про себе не переживай – кого-кого, а на жида вiн точно не подумае!

– А на тебе?

– А мене нема! Я ще зрана маю бути в Камiнцi, куди зараз i поiду!

Кость говорив про запряжену бричку, яка чекала на нього з того боку лiска.

– Тодi давай i я з тобою поiду! – вирiшив Шмунь. – Заодно щось куплю своiй Хавi.

Вони пiдiйшли до коней, Кость поправив на них збрую. Вирiшили не «свiтитися» на гостинцi, а вибрали звичайну польову дорогу. Вона була хоч не така рiвна й довша, але на нiй було мало випадкових свiдкiв. А цього Костю та Шмуню хотiлося найменше.

Зося Павловська не пам’ятала, як проiхала через Перетин. Вона нiчого не бачила перед собою, не управляла конем, лише не переставала схлипувати. Селяни, що були у такий час на своiх обiйстях, iз здивуванням спостерiгали за дивним фiрманом, не розумiли, чому на ньому розiрвана спiдня сорочка.

А навчений кiнь переiхав невеличку рiчку i звично повернув лiворуч, де була осада. Адам ще здалеку зауважив, що з Зосею щось не так. Вiн кинув роботу, яку вiдкладав уже давно й збирався саме сьогоднi закiнчити, й побiг назустрiч дружинi. Побачивши ii у такому станi, Адам злякався.

– Зосю, що сталось? – крикнув вiн.

Але жiнка не вiдповiла. Вона продовжувала сидiти нерухомо й зовсiм не звертала уваги на свою наготу.

– Хто це зробив?! – не вгавав Адам, але одразу зрозумiв, що зараз вiд Зосi нiчого не доб’еться.

Адам обережно допомiг жiнцi зiйти з брички, але, лише ступивши на землю, Зося вже стояти не могла. Адам пiдхопив ii на руки й понiс у дiм.

– Свинi! – шипiв вiн.