Галицька сага. Майбутня сила

Саме на тому самому мiсцi, як i дев’ять рокiв тому, на дорозi стояли двое чоловiкiв. Як i минулого разу, «ковбойськi» хустки закривали майже все обличчя, а в руках обидва тримали револьвери, що iх безуспiшно шукали полiцейськi. Вiд несподiваного переляку Зося закам’янiла i вже була не здатна на будь-який опiр.

Кость Смоляр (а це був саме вiн!) вилiз на козли й забрав у безвольноi жiнки вiжки, а Шмунь Гутман схопив коня за вуздечку. Так вони з’iхали з гостинця в лiсок. Залишивши бричку, Кость зiгнав Зосю Павловську й приставив до дерева.

– Пам’ятаеш то мiсце? – запитав вiн.

Дивно, але жiнка стояла бiля того самого дерева, що минулого разу.

– Czego chcesz? – схлипуючи, запитала Зося.

– Що я хочу? Щоб ти пригадала всьо, що було тут тоди! Пам’ятаеш, що тоди говорили? Забула? То я тобi нагадаю! Твому чоловiковi казали, щоб не чiпав наших хлопiв, бо буде погано! Вiн не послухав, то я вернув, щоб зробити з тобою те, що не встиг того разу.

Зося вся напружилася й почала схлипувати.

– Так твiй чоловiк пiшов далi! Ти видiла, що вiн зробив з Данилом? Видiла? – Кость майже перейшов на крик. – Не знати, коли вiн встане на ноги i коли зможе щось робити! А всьо через то, що твiй чоловiк зовсiм не береже свою жiнку! Панi знае, що ми з нею зробимо?

Жiнка продовжувала схлипувати. А Кость розстебнув гудзики модноi блузи й ривком зiрвав ii з Зосi. Затим так само, не церемонячись, вiдiрвав гудзик на спiдницi.

А Зося схлипувала дедалi сильнiше i вже скоро схлипування перетворилися на iстерику, яку жiнка вже не могла контролювати.

– Стiй! – озвався Шмунь, який до того мовчав. – Подивись на неi! Вона нiц не вiдчувае!

Кость лише тепер по-справжньому глянув на Зосю. Та справдi перестала контролювати себе, лише важко дихала, час вiд часу видаючи жалiсливi звуки. Смоляр плюнув.

– Холера! – вилаявся вiн.

– Що будемо робити? – запитав Шмунь.

– Та з нею зараз роби не роби – всьо равно!

– То вiдпустимо?

– Нiчого. Другим разом зробимо, що хотiли. Най iде! Але спочатку…

Кость Смоляр схопив Зосю за сорочку й рiзко розiрвав ii, оголивши груди.

– Щоб не забула! І пам’ятала: то були ще квiточки!

Вiн посадив жiнку на бричку, всунув вiжки iй в руки, вивiв коня на гостинець i легко вдарив по спинi.