Галицька сага. Ante bellum

– Мiй Павло згинув через то, що був в ОУН, – повiдомила вона.

Федiр вирячив очi. Чого-чого, а такого почути з вуст сусiдки вiн аж нiяк не сподiвався. Марiя зрозумiла його вираз по-своему.

– Ти упевнена? – засумнiвався вiн.

– Так. Я навiть до того почала про щось подiбне здогадуватись, особливо коли Павло лишив свiй «Сельроб», а комiсар полiцii менi пiдтвердив, що мiй чоловiк був нацiоналiстом.

– А до чого тут Андрiй? – повторив Федiр.

– Я думаю, що вiн тоже е в ОУН.

– Андрiй? – здивувався Мороз.

Нiчого собi! Жiноча логiка, виявляеться, незбагненна штука! Пiдiйти до члена ОУН, гадаючи, що вiн i далi залишаеться полiцейським, щоб той поговорив з людиною, яка до Органiзацii жодного стосунку не мае! Принаймнi Федору про те невiдомо.

– Звiдки ти взяла, що мiй швагро в ОУН? – перепитав Мороз.

– Я так думаю! Андрiй воював за Украiну, був шандаром. Куда йому дiватись? Певно, що в ОУН!

Федiр уважно подивився на Марiю i подумав, що ii припущення мають пiд собою грунт.

– То нащо тобi Андрiй?

– Мого Павла вбили, бо вiн був в ОУН! То най вони платять менi за него пенсiю.

Напевне, вираз обличчя здивованого почутим Федора сказав замiсть нього все, бо Марiя, не дочекавшись вiдповiдi, запально продовжила:

– Ну чого ти так сьи дивиш? Через них я стала вдовою, то най вони менi i платять! Як менi жити?

– Почекай, Марiе! – зупинив ii Федiр. – Я всьо то розумiю, але чого ти вирiшила, що Андрiй е тим, як його, ОУН? Ти так думаеш.

– Та як же?..

– Почекай! Я певно поговору з швагром, але давай зараз поговоримо ми з тобою. Щоб щось казати Андрiевi, я маю знати, що казати. Коли твiй чоловiк вступив до нацiоналiстiв?

– Та я навiть не знала про то! – вiдказала заспокоена Марiя.

Їй вже здалося, що справа вирiшена i до того ж на ii користь.

– Менi про то сказав комiсар полiцii. І сказав, що коли мiй Павло був у забороненiй в Польщi партii, то й на пенсiю я не маю права.

– А ти не помiчала, що твiй чоловiк став не таким, як був?

– Як кожна жiнка, певно, що помiтила.

– Коли то було?

– Коли Павло привiв до нас додому тата. Вони якраз були на Талергофському з’iздi; було вже пiзно татовi iхати додому, то вiн у нас i переночував. Тоди якраз тато був такий радiсний, що я його таким давно не видiла.

– Через з’iзд?

– Та ти що! Певно, що не! Татовi передали письмо вiд нашого Степка.

Федiр напружився.