Галицька сага. Ante bellum

– Так, це даремно, – мовив Осип, але Лозинський перебив його:

– Я не про те! Коли в тюрмi я дiзнався, що належу до «Украiнськоi вiйськовоi органiзацii», пiд час допиту мiй слiдчий декiлька разiв питав мене, коли останнiй раз я бачив потрiбних йому людей i якi саме накази передавав iм. Серед названих прiзвищ було i ваше.

Осип Букшований недовiрливо подивився на Лозинського.

– Що не так? Не переживайте, я не признався, що знаю вас, – заспокоiв його той. – Але, судячи з того, що ви тут, мого признання й не знадобилося.

– Я не про те! – повторив Букшований. – Зазвичай слiдчi питали, що арештантам наказували робити, принаймнi вiд мене мiй слiдчий хотiв це почути протягом чотирьох мiсяцiв.

Михайло Лозинський криво усмiхнувся.

– На вiдмiну вiд вас, Осипе, мене тягнули на керiвника одного з пiдроздiлiв «УВО», але, на щастя, дали лише десять рокiв. Що ж, якщо пощастить, то у березнi сорокового року я вийду на волю, – мовив вiн i iдко закiнчив: – Якщо дозволять!

– І як тут?

– Ви нiколи не чули про СЛОН?

– Перепрошую? – не зрозумiв Осип.

– СЛОН! Соловецький табiр особливого призначення[8 - СЛОН – абревiатура росiйськоi назви «Соловецкий лагерь особого назначения».]!

– Признаюся, свого часу я читав Максима Горького.

Лозинський усмiхнувся.

– Я також читав!

– І як?

– А от вам i випала нагода перевiрити це. Ще до того, як я прибув сюди, всiх вiдправляли на материк, на будiвництво Бiломорканалу. Бiльшiсть там i лишилася! Коли канал здали, то й нас уже стали гнати валити лiс – як-не-як, а треба було i себе забезпечити дровами, i план виконати.

А самi знаете, яка тут публiка: письменники, iнтелiгенцiя, артисти… Якi з них дроворуби! Кожного дня когось або завалить деревом, або покалiчить пилою. Багато ж i не знае, як ту пилу тримати в руках! Тих, кого привалило, одразу на цвинтар, а хто покалiчився – в лазарет!

– Тут е лазарет?

– Ага. На горi, в скиту Саватiя.

Михайло Лозинський кивнув головою в бiк зачинених дверей.

– Але не тiште себе думкою, що там вас вилiкують, – сказав вiн.

 – Звiдтам ще нiхто живим не вертався. Що там е, не знае нiхто, бо нiкому розповiсти.

Пiсля таких слiв Осип Букшований похмурнiв. Йому вже видалося розкiшним курортом перебування у переповненiй камерi харкiвськоi тюрми. Його стан помiтив Лозинський.

– Та не все так погано! Є й приемнi моменти.

– Приемнi моменти? – перепитав Букшований. – Якi, цiкаво?

– Тут у нас е власний украiнський театр.

Осипу здалося, що вiн не почув.