До побачення там, нагорі

 – Але потiм вирiшили зачекати ззовнi. Бо той запах…

Альберт зайшов у палату i кинув листа, якого вiн вже почав вiдкривати. Спершу треба оглянути Едуарда. Уперше пiсля прибуття хлопець лежав майже з вiдкритими очима, зiпершись на двi подушки, якi, напевне, йому поклала пiд спину мимохiдь сестричка. Із схованими пiд покривалом прив’язаними руками, вiн ритмiчно похитував головою i видавав звук, схожий на глухе гарчання, що завершувалось булькотiнням. При такому описовi, можливо, i не скажеш, що його стан покращився. Але досi Альберт спостерiгав лише тiло, яке стогнало в спазмах болю або провалювалося в напiвкоматозний стан.

Те, що вiн бачив тепер, виглядало вже краще.

Важко сказати, який таемничий зв’язок виник мiж двома чоловiками за цi останнi днi, поки Альберт спав у крiслi поруч. Але як тiльки Альберт поклав руку на край лiжка, Едуард рiзко витягнувся в своiх ременях та змiг ухопити його за руку i стиснути ii з неймовiрною силою. В цьому русi було стiльки всього, що важко передати. У ньому змiшалися i страх, i полегшення, i запитання, i вiдповiдi двадцятитрирiчного юнака, пораненого на вiйнi, невпевненого в своему станi й такого стражденного, що неможливо було визначити, що його болить найбiльше.

– Ну от ти й прокинувся, старий, – сказав Альберт, вкладаючи в слова якомога бiльше пiдбадьорення.

Голос за спиною змусив його сiпнутися:

– Треба iхати…

Альберт обернувся.

Солдат простягав йому листа, пiднятого з пiдлоги.

Йому треба було чекати ще чотири години, сидячи в коридорi на стiльцi.

Достатньо часу, щоб обдумати всi можливi причини, з яких такий рядовий солдат, як вiн, викликаний до генерала Морiйо. Вiд вiйськовоi нагороди (пропустимо цю вигадку) до обговорення стану Едуарда уява малювала все.

Результат годинних роздумiв в один момент розсипався за секунду, коли в кiнцi коридору вiн угледiв знайомий силует лейтенанта Праделя. Офiцер пильно дивився на нього, наближаючись недбалою ходою. Альберт вiдчув, як клубок пiдкочуеться йому до горла, вiд ледве стримував нудоту.

Лейтенант рухався з такою ж швидкiстю, як тодi, коли штовхнув його у вирву. Як тiльки вони порiвнялися, лейтенант рiзко розвернувся, постукав у дверi кабiнету приймальнi генерала, за якими тут же i зник.

Щоби впоратися з собою, Альберту було потрiбно хоч трохи часу, але його не було. Дверi знову вiдкрилися, хтось гаркнув його iм’я. Вiн похитуючись зайшов у святая святих, там пахло коньяком та сигарами (можливо, уже готувалися святкувати близьку перемогу).