Володимир Івасюк

І було прийнято рiшення на сiмейнiй радi, що вона поiде жити до Львова, щоб допомогти синовi вирiшувати всi побутовi проблеми.

А перед тим, улiтку 1977-го, вони разом вiдпочивали в Трускавцi, а потiм поiхали у Бердянськ, до родичiв, але через Киiв, Канiв – по Днiпру. Мама не була для нього тягарем, навпаки, вiн прагнув, щоб вона не вiдчувала себе ущемленою через те, що батько, молодша сестра живуть у Чернiвцях, а вона – нi. Згадувала Таiсiя Василiвна Шкуркiна[7 - Мама Людмили Шкуркiноi.], як перед цiею поiздкою на залiзничному вокзалi побачила Володю, що вiн сказав iй, що iде на вiдпочинок i бере iз собою маму, бо час уже iй також вiдпочити вiд клопотiв.

Володимир, як i його батько, схилявся перед генiем Шевченка, отож вони з матiр’ю побували на могилi Тараса, сфотографувалися там. Також вiдвiдали Шевченкiвськi мiсця на Черкащинi. Володимир був здивований (м’яко кажучи!) тим, у якому станi перебувають видатнi пам’ятки культури й iсторii нашого народу.

По Днiпру вони добралися аж до Чорного моря.

А навеснi 1978 року Івасюка разом iз групою студентiв вiдрядили в Єреван, на всесоюзний конкурс молодих композиторiв. І Володимир знову взяв iз собою маму, щоб вона також побачила це дивовижне старовинне мiсто.

Мама завжди була в курсi мало не всiх справ сина. Пригадаймо, коли тiльки народився Володя, вона записувала всi найменшi подii, що вiдбувалися з ним. І у Львовi також намагалася занотовувати те, що стосувалося сина. Бо сам вiн не мав часу. Частiше на звичайному аркушi паперу вiн писав собi план на день, на тиждень.

Втрата улюбленого сина стала для матерi катастрофою. Коли Володимир творив свiй шедевр – «Баладу про мальви», у нього перед очима була його бабуся Лепестинiя Карякiна, три сини якоi – маминi старшi брати, загинули на фронтах Другоi свiтовоi. Вiн, напевно, i подумати не мiг, яким пророцтвом обернуться для його нiжноi мами слова з вiрша Богдана Гури:

О мамо рiдна, ти мене не жди —

Менi в наш дiм нiколи не прийти.

З мойого серця мальва проросла

І кров’ю розцвiла.

Пiсню для своеi мами вiн написати не встиг. Вона любила всi його пiснi. Вони всi були для неi.

«Не час покладатися на солов’iв»

У поета Івана Малковича люблю вiрш «Напучування сiльського вчителя»:

…кажуть, дитино,

що мова наша солов’iна.

Правильно кажуть.