Володимир Івасюк

Володимиру тодi запропонували перевестися у Львiвський медичний iнститут i водночас розпочати пiдготовку в консерваторii до навчання на композиторському факультетi. Професiйна композиторська освiта – це те, про що вiн мрiяв пiсля успiху «Червоноi рути» й «Водограю». І вiн прийняв пропозицiю. Було вирiшено, що у Львiв поiде й Галя.

Вони мусили самi налагоджувати господарство, пiклуватися про харчування, одяг, режим дня, навчання. Хоч вони вже нiби й дорослi були – синовi 23, доньцi – майже 22 роки, а проте iм доводилося вчитися жити самостiйно, без материнськоi турботи, без певного контролю з боку батька.

Спiлкуватися з мамою по телефону тодi можна було хiба що з переговорного пункту. А хто пам’ятае 70-i, вiдразу уявляе, як це було: часом годину треба було чекати виклику телефонiстки. А мама не переставала хвилюватися. «Я б полетiла до тебе, сину, а не поiхала», – зiзналася вона в одному з листiв. Листи, саме листи займають особливе мiсце в стосунках матерi й сина впродовж 1972–1976 рокiв. Якщо цi листи будуть колись опублiкованi (а вони вартi того!), то з них постануть прекраснi образи матерi й сина та iх довiрливих i нiжних стосункiв.

Мама просила дiтей, щоб вони не дали «задушити себе життевим дрiбницям», бо вважала своiх дiтей розумними, гарними – такими, якими вони були насправдi. Проте, опинившись наодинцi iз проблемами побуту, вони спочатку таки розгубились. І мама своiми листами допомагала iм органiзовувати iх самостiйне життя. Коли ж Галина в 1975 роцi вийшла замiж, до Львова на допомогу Володимиру iнодi наiжджала Магдалина Порфирiiвна Колотилюк – няня Мiля.

«Дуже хочеться, щоб ви були хорошими, щасливими», – пише з Чернiвцiв мама.

«Мамочко! Бережи себе, не перевтомлюйся з тими усякими вундеркiндами, не набирай багато годин», – просить зi Львова син.

Напередоднi прем’ери вистави «Прапороносцi» у Львiвському театрi iм. М. Заньковецькоi, до якоi написав музику Володимир, мама бажае йому: «Володюшка, хай тобi ця прем’ера принесе велику радiсть, упевненiсть, саме впевненiсть (а не пиху!), що ти на початку великого красивого шляху, що треба багато ще вчитися, набиратися всiляких сил, щоб бути спроможним iти по цiй чарiвнiй дорозi.

Нехай тобi щастить, дитино моя!».

«Якщо ти, мамочко, захочеш приiхати на декiлька днiв сюди у Львiв, дай знати хоча б за день, щоб я тебе зустрiв», – нiби пiдштовхуе маму до поiздки син.

«Що мамочка робить? Чому не дзвонить?», – це вже в iншому листi.

У 1977 роцi Софiя Іванiвна вийшла на пенсiю.