Володимир Івасюк

Уже з перших тижнiв життя немовляти вони починають вести щоденник, у якому записують усе, що стосуеться маленького, – коли посмiхнувся, як реагуе на голос мами й тата, яку книжку купили для нього тощо. Син у центрi iхнього свiту, у них океан почуттiв до нього, вони щасливi. Жаль, що цей щоденник обриваеться десь на пiвторарiчному вiцi дитини. Але батько, який мав серйозний лiтературний хист, писав i свiй власний щоденник. І Володi в ньому вiдводилося чимало мiсця. Прекраснi сторiнки, де описано поiздку батька iз сином у село Русiв Снятинського району Івано-Франкiвськоi областi, на батькiвщину письменника Василя Стефаника.

У родиннiй хатi видатного лiтератора жив його молодший син Кирило Стефаник. Володя з величезним iнтересом слухав усе, що стосувалося видатного письменника, хоча було йому на той час 9 рокiв i вiн мiг знати хiба що новелу «Кленовi листки», яку тодi вивчали в молодшiй школi.

Зi Щоденника батька можна почерпнути чимало цiкавоi iнформацii про сина – аж до останнього дня його життя на волi – трагiчного 24 квiтня 1979 року: коли Володимир назавжди пiшов iз свого львiвського помешкання, батько, не знаючи про це, в Чернiвцях писав, що його син – автор двох роздiлiв роману «Балада про вершника на бiлому конi», що у нього – хист прозаiка, й вони могли б удвох щось написати разом…

Не судилося…

Софiя Іванiвна Івасюк власного щоденника не вела, хоча в 1977—78 роках, живучи разом iз сином у Львовi, вона заповнювала розпочатий самим сином, а згодом продовжений Михайлом Григоровичем «Записник» короткою iнформацiею про те, що робив Володя: куди iздив, як здавав екзамени, готувався до вiдповiдального концерту тощо.

Вона, на жаль, не залишила своiх спогадiв про сина (крiм невеликого фрагменту), бо важка хвороба не давала iй можливостi зосередитись на минулому, щоб викласти думки на папiр. Сидячи у великiй квартирi на вулицi Маяковського в Чернiвцях, мати композитора розкладала перед собою альбоми фотографiй (iх було зо два десятки), у кожному – сотнi свiтлин.

І знову й знову розглядала iх. Одного разу вона сказала автору цих рядкiв: «Те, що я мала найдорожчого в життi, я втратила». Найдорожчим був для неi Володя.

У 1989 роцi Софiя Іванiвна була на вiдкриттi першого Всеукраiнського фестивалю «Червона рута». При нiй розпочиналося створення музею сина – вона жила в родинному помешканнi майже рiк разом зi своею доглядальницею панi Євгенiею. Оксана щодня навiдувалася до мами.