Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Так, звiсно, Василь Панасович перепросив за, м’яко кажучи, дивакувату поведiнку своеi колишньоi пiдлеглоi. Однак неприемний осад, як-то кажуть, лишився.

Не дивно, що iменитий гiсть вимагае пояснень. Якби Кайстрюк опинився на його мiсцi – вiн би, мабуть, так само розпитував свого провiдника: а в чiм рiч, власне кажучи?! Чим цю Нiну Панасiвну Федяк не влаштовуе постать справжнього генiя нацii – величного поета Шевченка?..

– І все ж таки поясни, будь ласка, – немовби читаючи його думки, повторно попрохав Ігнащенко.

– Та я чого там… Я людина маленька, – спробував вiн ухилитися вiд теми. Однак архiтектор продовжив наполягати. Тодi Кайстрюк запропонував:

– А ви б краще Березу спитали про це.

– Знаеш, Іване, я ж Василя Панасовича сьогоднi вперше у життi побачив, як, власне, i всiх вас. Ми ж iз тобою тепер сам-на-сам, отож i поясни… Пiдкажи, насамперед, чи не е вони родичами? У них же по батьковi однакове. Хоча на брата й сестру вони явно не схожi.

Втiм, Кайстрюк теж не збирався патякати зайве.

– Так, вони не родичi. А що по батьковi однакове, то це лише збiг.

– Я так i думав! – радiсно кивнув Ігнащенко.

– А про iнше я говорити не готовий, – стримано додав Іван Артемович.

– Але чому?..

– Бо вiйна кожному наробила лиха. І Нiнi Панасiвнi наробила, й менi теж. А тому у кожного можуть бути таемницi, пов’язанi з минулим.

– Невже тобi настiльки важко пояснити…

– Анатолiю Федоровичу!.. Здаеться, ви збирались вiдвiдати могилу Кобзаря, чи не так? – нагадав Кайстрюк.

– І не просто збирався, а ми туди ж iдемо.

– Ну, то пiшли, – водiй легенько мотнув головою, – бо якщо стоятимемо тут, пiд бiблiотекою, то я не встигну вiдвезти вас на автобус.

Ігнащенко збирався щось заперечити, однак Іван Артемович повторив:

– Мiсто у нас маленьке, отож Нiна Панасiвна так чи iнакше дiзнаеться, що я висловив вам свою думку про неi.

– Та як вона дiзнаеться, якщо ми зараз тiльки удвох?!

– Не знаю, як саме, – але дiзнаеться, – стояв на своему Кайстрюк. – В таких от маленьких мiстечках, яким е наш Канiв, усi завжди дiзнаються про подiбнi речi.

– А як раптом?..

– Раптом нiчого не стаеться, – заперечно мотнув вiн головою. – А тому кажу востанне: я краще промовчу. Так що давайте пiдемо на могилу Шевченка, а потiм я вiдвезу вас на рейсовий автобус, доки ми його не прогавили. Отож ходiмо!..