Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Там був натовп, було вже темно, i я втратив тебе.

– Ах, он воно що!.. – Гуля посумнiшала.

– Так, я тебе загубив. Як раптом у небо злетiла зв’язка подарованих мною кульок! Я кинувся у той бiк, але не знайшов тебе. Ти немовби розчинилася в тому натовпi, вiн тебе поглинув, – сумно мовив вiн.

– Я не зникала i вiд тебе не тiкала. Я просто спiткнулася i впала на колiна. І саме тодi випустила з рук кульки! Мене пiдняв якийсь незнайомий стариган, який пробуркотiв: «Обережнiше треба ходити». Я ж озирнулася i не побачила тебе! Менi хотiлося кричати, кликати тебе, але ж я так i не спитала, як тебе звати!.

– А я не спитав, як звуть тебе.

– І тут прогримiв перший залп салюту. Усi радiсно закричали: «Ура-а-а!..» – й лише я гiрко ридала, – зi сльозами на очах зiзналася Гуля.

Вислухавши це одкровення з сумним виглядом, Валерка насилу вимовив:

– Я протискувався крiзь натовп, намагаючись розшукати тебе. Я був ладен кликати тебе щодуху, але не знав, як тебе звати. Потiм шукав тебе по всьому КПІ – бо не знав, що ти просто з iншого вишу… Я оббiгав усi факультети.

– І я теж тебе шукала, але на Жовтневих демонстрацiях.

– Овва! Але чому раптом?!

– Бо вирiшила, що чимсь образила тебе, тому ти пiшов вiд мене й навiть залишив свiй джемпер.

– Та я i думати забув про нього!..

– А я думала, ти мене кинув… І на Першотравень менi щороку ставало так гiрко, що й не передати!.. А тепер уяви, до чого я була здивована i вражена, коли побачила тебе у дядька Антона.

– І я теж. Я тебе одразу впiзнав.

І раптом, немовби пiдкорившись якомусь внутрiшньому наказу, вони мiцно обнялися i пристрасно поцiлувалися.

– Я весь час чекав на тебе, – мовив Валерка.

– Я знала, що колись знов побачу тебе, – зiзналася Гуля.

– Давай не будемо бiльше розлучатися! – запропонував вiн.

– Авжеж не будемо! – палко пiдтримала вона.

– Коли прилетимо до Киева, поiдемо до мене.

– Прилетимо – подивимося!.

– Е-е-е, нi! Тепер я тебе не вiдпущу нiкуди, – погрозив Валерка пальцем i раптом спитав стурбовано: – До речi, де ти навчилася так битися?

– Невже ти боiшся, що я отака?.. – загадково всмiхнулася Гуля.

– Я тебе нiяку не боюся. Нi крапельки!..

– Точно?

– Анiтрохи. Просто цiкаво. То де саме?..

– Ти ведеш мене до себе додому i навiть не знаеш, хто я така… А я мiж iншим – Гантiмурова[22 - Гантiмурови – княжий рiд «тунгуського» (даурського) походження.