Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Батько i син з величезною сумкою, набитою полуницею, огiрками та зеленню, бiгли довгими коридорами аеропорту до кас. Зазвичай там було не велелюдно, але сьогоднi, навпаки, товпилася галаслива юрба. Службовi каси були зачиненi на обiд. Довелося чекати…

Озирнувшись на всi боки в пошуках вiльних мiсць, Леонiд Семенович помiтив у лабiринтi черги знайоме обличчя.

– Антоне! – радiсно скрикнув вiн. Кiлька людей озирнулися до нього, i Леонiд Семенович, передавши сумку розгубленому Валерцi, кинувся просто в людську гущу, яка лише на мить розкрила обiйми, а потiм поглинула батька в багатоликiй строкатостi.

– Ай, Льонько! Це ти?! Як же давно ми не бачилися! – пролунало звiдти. За деякий час батько повернувся, але тепер вiн був не сам. Пiдбiгши до Валерки, вимовив радiсно i водночас урочисто:

– Знайомся, синку, це мiй найкращий друг дитинства – Антон Семенович Калабалiн! Можна сказати, мiй названий брат.

І справдi, незнайомець був невловимо схожий на батька: тi ж жести, такий самий погляд, зрiст i статура.

– А це мiй Валерка! – вiдрекомендував сина батько. Антон Семенович чомусь почервонiв, збентежився i легенько потиснув простягнуту юнаком руку, а потiм стояв, явно не знаючи, що робити: бiгти назад в чергу чи продовжувати спiлкування з другом дитинства. Нарештi мовив:

– Я тут вiд самого ранку стою за квитками на Киiв, менi днями запрошення на зустрiч випускникiв надiйшло.

– І менi так само! – пiдтвердив батько. – Ми з сином теж до Киева зiбралися. А квитки я зараз вiзьму в касi для персоналу на всiх нас, на трьох.

– Гаразд, якщо зможеш, вiзьми, будь ласка! – з надiею в голосi попросив Антон Семенович. – Тiльки я не сам лечу, а з Гулею. Це моя племiнниця.

– Тодi давай швидше паспорти – i свiй, i племiнницi, – кивнув батько. Калабалiн довiрливо глянув на друга дитинства i простягнув документи.

Квитки взяли тiльки на п’ятницю: такого дефiциту давно вже не бувало! Але якщо проблема з вильотом розв’язалася, то виникла наступна: а де б тодi зупинитися?.. Леонiд Семенович нервово гортав записника з телефонами московських знайомих, Антон Семенович терпляче тупцював поруч. Було видно, що вiн хоче щось сказати, але соромиться.

Нарештi батько пiшов телефонувати якимсь знайомим, проте повернувся дуже засмученим.