Василь Стус

А по тому все там було затоптане – не знайти. Сукнi ж, що залишилися вiд дiвчинки, дуже швидко зникли на «мiнцi» в першi мiсяцi вiйни.

Спогади про вiйну втiляться для Василя в сумну та жахливу картину мертвих кроленят: «Чомусь поздихали – ще слiпi. Трупики лежали в болотi – ой, як менi було сумно! Тодi я не хотiв жити – так було гiрко й скрушно – за кролями!» Марiя Семенiвна спростовуе: всi роки вiйни вони жили в своему бараку, де не було можливостi тримати нiяку живнiсть. Кролiв розводив батько, коли ще жив у Рахнiвцi.

Можливо, це ще один з раннiх спогадiв, що наклався на вразливу дитячу свiдомiсть, заповнивши собою порожнечу в пам’ятi про подii бiльш пiзнiх военних рокiв, вподiбнюючись до них лише глухим вiдчуттям гiркоти та страху… І ще одним яскравим образом, пов’язаним з кров’ю та смертю, запам’ятаються йому тi роки: лошак, якого зарiзав сусiд-татарин на прiзвисько Гапон. «…на моiх очах перерiзав горло. Я плакав – так було шкода. А вже як вiн, сусiд, хотiв мене нагодувати м’ясом тим (смердiло на ввесь коридор!) – я ревма ревiв, аби не присилував до такого грiха: iсти гарного лошака…»

Останнього страшного удару вiйна завдасть Стусам, уже вiдступивши з украiнськоi землi.

Роздавали цiлинну землю пiд городи, по десять-п’ятнадцять соток. Ще й не копали, тiльки позначали борознами межi зайнятих дiлянок. Вже повертаючись з поля, мати вiдправила Івана повiдомити людей, якi приходили, що iхнiй клаптик вже зайнято. Раптом пролунав вибух. Хлопчики-пастушки у воронцi розряджали нерозiрвану бомбу. Їх розiрвало на мiсцi, а Івана, який чи то намагався iх вiдмовити, чи просто проходив поруч i навiть не бачив, що коiться в ямi, смертельно покалiчило осколками – вiдiрвало лiву нiжку та щоку, потрапило в серце. Лежав непритомний, коли Василь з матiр’ю добiгли до нього. Наче спав. Мати, несамовита вiд лиха, в яке неможливо повiрити, сприйняти розумом, прикладала нiжку, наче б вона ще могла прирости. «Це на мене зорi з неба посипались, – в напiвмареннi промовив Іван, на мить повернувшись до тями.  – Мамочко, не плач – така моя доля». Люди викликали «швидку допомогу», яку довелося довго чекати. Малий Василь повернувся додому, де залишалась Маруся. Йшов i не знав, як повiдомить сестру про страшну звiстку. «…коли ми видерлися з нею на вiкно (може, виглядаючи батькiв), я набрався смiливостi й переповiв iй, що сталося з Іваном. Плакали обое, а через кiлька годин Іван помер… Пам’ятаю, як мене пiдвели на цвинтарi до тiла – востанне поцiлувати.