Василь Стус

Мати залишилася в Рахнiвцi з Марiйкою та Василем, а десь через рiк, передавши малечу бабусi, приеднаеться до чоловiка й влаштуеться на завод.

«Пам’ятаю, – писатиме Стус синовi, – як у Рахнiвцi, де я лишився з бабунею (тато i мама поiхали на Донбас), я проказував за нею «Отче наш, iже еси на небеси». Два слова каже вона – я повторюю. Пам’ятаю, як талапався у ставку (менi було рiк-два)… Пам’ятаю, як ходив до ясел у Рахнiвцi (ще мама жила в селi) – i там вицiловував усiх шмаркатих дiток, бо любив iх – усiх. Пам’ятаю, як мене був налякав чужий собака – знахарка «виливала переляк»… Допомогло, хоч у дитинствi я трохи заiкався – навiть у школi».

Ще через рiк, коли остаточно обвиклися на новому мiсцi, було вирiшено забрати й менших дiтей. Їлина Якiвна категорично вiдмовиться iхати по них до Рахнiвки – настiльки болючi та свiжi були спогади. Поiхав чоловiк. За два роки батька забув не лише Василь, а й старша Маруся. Не впiзнають, тiкають вiд «чужого дядька» – i в селi, i дорогою. Семену Дем’яновичу соромно було зiзнаватися випадковим подорожанам, що власнi дiти його не пам’ятають: «То ми з жiнкою розлучилися, – каже, – так вона взяла одних дiтей, а цi не хочуть йти зi мною».

Дорога на Донбас, а точнiше, ii запах теж доповнюе низку яскравих дитячих спогадiв майбутнього поета: «Досi пам’ятаю, як пахло в вагонi – той запах недавно упiзнав i зрадiв: так пахло в вагонi». «Недавно» – то вже етапом на заслання, до Магаданськоi областi…

По приiзду – якраз на Великдень – Семена Дем’яновича чекала вбивча звiстка: п’ятнадцятирiчна Палазя вже три днi лежить без тями у лiкарнi з менiнгiтом, де мати щоночi й весь вiльний вiд роботи час не вiдходить вiд ii лiжка.

Батько подбав про переведення ii до iншоi лiкарнi, але вже в понедiлок найстаршоi Василевоi сестрички не стало.

За таких сумних обставин i з’явився Василь у бараку на Ударнiй – чотири-шiсть квартир з кожного боку низькоi похмуроi споруди. З’явився у довгiй сорочцi, майже платтячку, яка викликала доброзичливi посмiшки в сусiдок – а вiн довiрливо вихвалявся iм, що ii пошила йому бабуня й воно «ще з кишенькою».

Був це, за спогадами матерi й сестри, квiтень сорок першого року.

«Пам’ятаю початок вiйни, як вiдступали нашi», – продовжуватиме Стус у листi до сина. Першою жертвою вiйни для родини стали речовi свiдчення пам’ятi про Палазю. Пiд час окупацii нiмцi забороняли ходити на цвинтар, розстрiлюючи порушникiв на мiсцi. Навiть не встигли як слiд запам’ятати дорогу до доньчиноi могили.