Історія русів. Український переклад

Хмельницького автор вкладае вiдповiдь на вимогу туркiв та Австрii порвати зi Швецiею i покликуеться на «природне право» кожного народу на самовизначення та оборону незалежностi. Юрiю Хмельницькому автор приписуе iдею «неутральства», тобто самостiйностi, хоч ця iдея насправдi належала П. Дорошенку.

На думку автора, винними у заколотах та бiдах Украiни пiсля Хмельницького були московськi воеводи, вiйсько i заведенi на Украiнi порядки, а також шляхетство – тож вiн оповiдае про змагання владолюбцiв. Далi автор докладно зупиняеться на епосi Петра І i на ставленнi царя до Украiни; говорить про образу Петром Мазепи на бенкетi у Меншикова i подае довгу промову Мазепи до всiх чинiв про образи, завданi нацii, про насилля росiйських вiйськ на Украiнi.

Мазепа, зокрема, говорить, що вiдбуваеться бiй мiж «страшними деспотами, яких уся Азiя i Африка навряд чи коли мали»: коли переможуть шведи, Украiна буде передана Польщi; коли Петро І, то Украiну Московiя пожере. Мазепа вимовив у шведiв права для Украiни, якi вона мала за своiх природних князiв i якi належать кожнiй вiльнiй нацii. Мазепа, мiж iншим, заявив, що «уряд, першiсть i сама назва Русi вiд нас до них (росiян. – В. Ш.) перейшли» (с. 204).

Загалом можна сказати, що автор «Історii русiв» дивиться на iсторiю Украiни XVII столiття очима полiтично грамотноi людини XVIII столiття, при тому прогресивно мислячоi. Вiн оповiдае про «морочне торжество прокляття Мазепи», тортури й кари його прихильникам, Полтавську битву, Прутський похiд, насильницькi дii росiян щодо украiнцiв, каторжну роботу на каналах та лiнiях; торкаеться iсторii царевича Олексiя, пише про пожежу в Киевi 1718 року i про знищення бiблiотеки в Печерському монастирi; саме цю бiблiотеку, «багату великими тисячами книг рукописних i рiзних дорогоцiнних манускриптiв, написаних на рiзних мовах i багато помiж них на таких, якi тодiшнiм ученим мужам не були вiдомi, а особливо всi записки й документи, що стосуються iсторii правлiння слов’янських племен, i царств, i iхнiх законiв та укладiв» (с.

225–226), вiн ототожнюе з Ярославовою.

Потiм автор говорить про установлення Малоросiйськоi колегii, указ про яку був «громовим ударом»; докладно оповiдае про мiсiю Павла Полуботка, арешт старшини, подае промову Полуботка, в автентичностi якоi засумнiвався свого часу О. Лазаревський, описуе побачення Петра І з Полуботком. Прихильно говориться про правлiння Петра II як короткотривалий час «блаженства Малоросii пiсля довголiтнiх гонiнь» (с. 232).