Сергій Параджанов

Де Сергiйко дiстав грошi на iнструмент, я так i не дiзналася: позичив у товаришiв чи надiслали батьки – одному Богу вiдомо!

У Сергiя був чудовий голос – драматичний тенор. Я стала заручницею його пристрастi до спiву. Коли приходили гостi, вiн одягав мене на свiй смак, садовив за рояль i примушував акомпанувати. Йому дуже подобався романс Римського-Корсакова «Не вiтер вiе з висоти…» на слова Олексiя Толстого.

Майстра переповнюють iдеi, задуми, але бюрократiя заважае, гнобить його. І вiн, як багато разiв у майбутньому, йде на вiдкрите протистояння.

«Уперше я проходив практику в Киевi у режисера І. Савченка на зйомках фiльму «Третiй удар» рiвно десять рокiв тому. У 1949 роцi я був дипломником ВДІКу i працював у нього ж у картинi «Тарас Шевченко». Пiсля закiнчення iнституту мене було направлено до Киiвськоi студii й зараховано асистентом режисера до знiмальноi групи «Максимко». Потiм я був спiвпостановником фiльму «Андрiеш».

Вважаючи, що iз спiльноi роботи важко встановити iндивiдуальний почерк молодого митця, я не вважав, що маю моральне право подавати заяву до комiсii з тарифiкацii.

Дирекцiя студii та партбюро витлумачили цей факт по-своему, вважаючи, що якостi працiвника залежать вiд категорii, яку йому було присвоено. Лише цим, а не якоюсь особистою ворожнечею до мене я можу пояснити те, що у свiй час студiею було вiдхилено усi моi пропозицii, як-от «Севастопольський хлопчик», «Казки про Італiю», «12 мiсяцiв», «Козак Мамай», «Слiпий музикант».

Вiдстоюючи свое право на працю, я користуюся останньою доступною менi можливiстю i на сторiнках газети звертаюсь до творчоi громадськостi студii.

Я прошу розiбратися з обставинами, що склалися, бо йдеться не лише про мене.

Усi пам’ятають подii останнiх рокiв, якi стали причиною того, що нас залишили один за одним талановитi молодi режисери – вихованцi І. Савченка, людини, яка так багато зробила для украiнськоi кiнематографii. Це не випадковiсть, це якась зловiсна закономiрнiсть.

Причина цього криеться в тому, що на студii втрачено довiру до людей – сучасне, смiливе, партiйне не мае нiчого спiльного з тим слiпим та невиправданим, що ми маемо, й що так дорого обходиться нашому колективу.

Мiй учитель І. Савченко не пояснив, як треба писати прохання, вiн вважав, що митець повинен розмовляти мовою мистецтва. На Киiвськiй кiностудii мене позбавлено права голосу, i щоб не сидiти мовчки, я беру в руки перо.