Павло Тичина

І – чи то тому, що Гоголь розповiдав про Украiну, чи тому, що батько прочитанi мiсця пояснював нам своею рiдною мовою i тут же часто додавав ще i власнi розповiдi про Наливайка, якого живцем на сковородi смажили, чи ж про козака, який, стоячи на землi, у бика, що повз нього пробiгав, вирвав бiк рукою, тощо – я першу росiйську прослухану книжку не вiдчув ще як росiйську… Але враження лишилося на все життя…»

Материнськi казки, пiснi сiльських дiвчат, розповiдi батька про козаччину – все це хвилювало, тривожило душу Павлуся, прилучаючи його до великого й прекрасного, наповнювало передчуттям чогось таемничого й незбагненного.

У родинi часто лунала з уст батька-дяка старослов’янська мова, i маленький Павло одного разу несподiвано заговорив нею без жодних помилок, чим неабияк здивував усiх присутнiх. Ще зовсiм маленького взяла матуся Павлуся до Киева на богомiлля. У Печерськiй лаврi приступила до святоi iкони, а довкола дiти плакали, кричали, Павло ж був тихий, i коли мама дотовпилася до святого, той сказав матусi: «Прiобщаеться iз малих сiх та великий будет».

Павлусь мав досконалий музичний слух i дзвiнкий мелодiйний голос. Батько, почувши, що в Павла голос, мов дзвiночок, давав йому вести партiю. «Ти, Павлушко, спiвай тон, а Ваня хай пiвтон, а Оксана терцii». Отак тригласом i спiвали «Отверзу уста», а Павлусику ж було 5 лiт усього. «Батько грав на гармонiю, учив мене дзвони Лаври й руськоi церкви. Тодi якраз я з батьком проiхав був через два мiста – Киiв та Чернiгiв».

Репертуар у малого Павла Тичини був широкий. Як згадував Павло Григорович, у дитячi роки, побачивши «на старому погребищi (наполовину закиданому землею) старий великий казан – для польовоi кашi), я дзвонив у нього (точнiше – у два великих кiльця) й спiвав своiх пiсень, яких уже на той час знав я: вiд батька (пiд гармонiю, яку вiн у Киевi купив за 50 копiйок, мо’ за 1 крб, не пригадую); вiн ще вразив мене тим, що чув у Киевi спiв криласного хору «Седе Адам проти рая i плакався горько»; вiд дякiв у клунi (пiд час храмового свята Трiйцi) – мене, малого, ще тодi страшенно вразили народнi пiснi…».