Павло Тичина

Тiльки одне вловлював: рух i звук, радiснi обличчя i колiр гiлок, блиск i воду, що пахла свiжiстю…» Наступнi спогади значно чiткiшi: «Яснiше вже себе пам’ятаю в тi роки, коли пробував спинатися на ноги й ходити потроху – спочатку пiд столом, притримуючись за нiжки його, а потiм i назустрiч матерi, захлинаючись рясним смiхом, у широко розкритi, рiднi материнськi руки…» Вiн згадував: «Коли був зовсiм малий, йому вдягали червону шапочку (чи, може, жовтогарячу), що зав’язувалась поворозочками на пiдборiддi, i коли мати чи старша сестра пiдносила мене в хатi до вiкна й показала, як сходить мiсяць – великий, червоний… Мовляв, бач, у мiсяця червона шапочка, i в тебе теж… я вiд радостi щось… смiхом виявляв…»

На фотографii, зробленiй у дитинствi (уже в хорi монастиря), бачимо лобатого, круглоголового хлопчака з великими серйозними очима.

Павлуша рiс серйозним, несмiливим, скромним, з вiчним бажанням сидiти десь у куточку, щоб його й не помiчали. Старався менш нагадувати про себе, заважати дорослим, бо родина була надто велика – одних дiтей дев’ятеро, важко було батькам з ними.

З дитинства вiн прагнув усе осягти без чиеiсь допомоги, намагався наполегливiстю переборювати всi перешкоди.

Яскравим спогадом дитинства були поiздки малого Павлуся до Киева: з мамою на прощу та з батьком. Багато цiкавого набачився вiн, та найбiльше запам’ятався йому Богдан Хмельницький на конi – i знову згадалися восьмилiтньому хлопчаковi батьковi й материнi розповiдi про прадiда-запорожця, про козакiв та гайдамакiв, казки про Котигорошка та Івасика-Телесика, про Кожум’яку та богатиря Михайлика, пiснi дякiв та сiльських дiвчат – i все це «опадало, мов янтарнi зерна», в дитячу душу…

Батько й мати, старшi сестри й брати в дитинствi прищепили Павлусевi любов до музики.

«Батько. Увечерi пiзнього лiта. Темно вже зовсiм. Батько, спершись на низенькi ворота, слухав уважно щось. А я ж на призьбi сидiв. І раптом вiн до мене потихеньку:

– А йди сюди, Павлусю, ось послухай!

«Лiру» парубки iмiтували (два голоси), у квiнту гули, у квiнту, а один – заспiвав жалiбно, як лiрник… Ой, як же мене по-чудовому вразила та «Лiра»!»

У хатi Тичин цiнувалась книга: усно переказувалася повiсть Миколи Гоголя «Тарас Бульба», перечитувалась пушкiнська «Казка про царя Салтана».

«В дошкiльну сiльську пору життя мого, коли я весь був в оточеннi украiнських казок, пiсень, колядок та щедрiвок, – я пам’ятаю: батько читав у родинi нам «Тараса Бульбу» М. Гоголя.