Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

– Щасливець! Коли ж бо i з нас знiмуть це жахливе прокляття пам’ятi?

– Ти досi жадаеш щастя?

– Тiльки спокою.

– Вiн також хотiв! Для себе, для всiх, для нас! Принаймнi дамо йому спокiй…

По цiй мовi пролунав схожий на шелестiння сухого листя смiх.

– То згадаймо за нього? – спитав один iз привидiв.

Другий вiдказав:

– На те нема ради. Все згадати i повернутися до припочатку. Хоча спогад i вбивае життя, але породжуе iншу принадну форму життя, вiд якоi важко звiльнитися…

Тiнi зникли пiд руiнами галерей, однак скорботний шепiт i далi вiдлунював довкола, заплутавшись у крилах кажанiв.

Роздiл другий

Руiни

Клекотiння рiдин у стареньких ретортах лунало для Пабло Симона таемничим спiвом сирен, вихоплюючи його з незглибимого внутрiшнього моря i припинаючи до скель конкретики, жорсткого матерiального материка. Та небавом невидимi посланцi обрiю, мов морськi вiтри, нагадували про його мандрiвну внутрiшню природу.

У вiконце зазирали першi зорi.

Розчин, над яким вiн трудився, майже кристалiзувався. По тому його треба було знову злити в залiзний куб.

«Цей матерiал мов велика душа, – думав вiн, – являе з себе новi й новi кристалiзацii. Потiм вони з’еднуються i змiшуються в первiснiй субстанцii, i так доти, доки вiд усього лишаеться тiльки прозора чиста рiдина».

Заколисливе жебонiння в кубах втратило для нього своi чари, i, пiдвiвшись з-за столу з iнструментами, ретортами та маленьким горном, Пабло Симон зняв важку шкiряну фартушину та сорочку цеглястого кольору.

Щойно юнак вийшов у прохолоду ночi, як вадливе повiтря пiдземноi лабораторii звiтрилося з його легенiв, i вiн вiдчув себе немов викупаним.

За мить його неквапливi кроки злилися з iншими, поквапними кроками юних студентiв, що вибиралися на пошуки пригод та доброго вина. Молодого хiмiка, якому на часi було двадцять дев’ять рокiв, нiколи не цiкавили такi розваги, i якщо вряди-годи й брав у них участь, то тiльки з пiдмови товаришiв у навчаннi.

Йому доводилося вдавати захват i радiсть, хоча нiчого подiбного й не вiдчував. Та небавом вiн став певнiшим себе i обрав розваги собi до вподоби, що iх його приятелi вважали примхами розчарованого в життi й дивакуватого юнака.

Вiн багато читав, а довгi нiчнi години проводив у тiнявих, запахущих улоговинах попiд соснами. Лежачи горiлиць, вiн часто задивлявся в дивовижнi очi неба – рухливi, яскравi, що бентежили душi людей, вивiдуючи найпотаемнiше.