Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

Нумо до книжок! Читай вголос, а я пiдправлятиму, коли на те буде потреба.

На кiлька годин вони з головою поринули в читання класичних авторiв з коментарями, аж доки сонце не повернуло на вечiрнiй пруг.

Антонiо несамохiть пiдвiв голову i раптом змiнився на виду, не зводячи очей з верхiвки дзвiницi.

– Що такого дивного ти там побачив? – спитав старий.

– Батьку, може це й маячня, але сонячнi променi стiкають по мурах патьоками кровi. Вона чорнiе i заливае iх… Колись я таке вже бачив зi стежки, що огинае долину.

Старий задумливо подивився на нього i спитав:

– Маеш якусь гадку, хай i химерну, що саме тебе бентежить?

– Нi, батьку. Втiм, я не можу сказати, що менi тут не подобаеться. Мене сюди вабить, а душа моя тiшиться на саму думку, що цi мури бачили стiльки епох. Мене заворожують густi заростi плюща, що вкривае жалобним саваном цей великий кам’яний труп. Але потiм, вдивляючись у цi плями й вiдблиски, мене охоплюе невимовний страх, i серце мое краеться, немов вiд великоi трагедii.

Старий помовчав, утiм, не виказуючи великого подиву.

– В усьому сущому, сину мiй, е безлiч свiтла й тiнi, що приховано вiд простих смертних.

– Авжеж, батьку.

Антонiо зiбрав своi книжки, а старий вкутав шию сiрим шарфом. Тим часом зi своiх звичних сховкiв та закуткiв виринули i враз заполонили невелику долину вечiрнi тiнi.

Старий та юнак, поринувши у своi думки, подалися дорогою, що вела до мiстечка.

Коли денне свiтило зовсiм сховалося, пiсля нетривалих сутiнкiв у скелях вiдродилося життя. Але це було iнше, призвичаене до темряви життя, що визнавало тiльки мiсячне свiтло. Нiчнi птахи та кажани перелiтали зi шпилю на шпиль, з арки на арку, з руiни на руiну, мов зловiснi чорнi ангели, що переносять звiдомлення помiж проклятих свiтiв. З розколин долинало дивне мурмотiння.

Князь ночi поволi зайняв свое мiсце на небi, а в туманi плавали якiсь згустки, що, розходячись невеликими колами, танули у прохолодному й воложистому повiтрi.

З пролому за зруйнованим головним вiвтарем виринула якась тiнь, що нагадувала людину, i неквапливо рушила назустрiч ще однiй тiнi, котра чекала серед обгорiлих лавиць, усiяних бiло-жовтими латками опенькiв.

– Ти вже тут… – промурмотiла перша тiнь.

– Ти чув його? – озвалась друга тiнь.

– Так. Безсумнiвно, це вiн. Але вiн нiчого не пам’ятае.