Князь-варвар

– Можливо вiн захоче забрати до себе, у великокняжi палати, Позвiзда, – раптом зробив припущення Добромир.

– Думаете, що Володимир на честь свiтлоi пам’ятi Добромири захоче зробити вашого онука своiм наступником i спадкоемцем? – запитав Святовид, сам розмiрковуючи над сказаним.

– А чому б i нi? – знизнувши плечима, запитав боярин. – Все ж таки Позвiзд його нащадок i не вiд якоiсь чужинськоi хвойди, а кров вiд кровi доньки цiеi землi. А це немало важить.

Святовид нiчого не вiдповiв батьковi.

Вiн намагався спробувати побачити майбутне свого племiнника i зрозумiти, чи дiйсно у Позвiзда може бути великокняже майбутне. Намагався, але безуспiшно. Перед його очима пробiгали рiзнi картини, можливо для когось важливi, а можливо нi, але серед цих образiв не було малого великокняжого нащадка.

– Думаю, що Великий князь покликав вас, батьку, не заради Позвiзда, – промовив Святовид, – вiн мабуть потребуе вашоi допомоги чи поради у якiйсь нагальнiй, а можливо делiкатнiй справi.

– Ти у цьому впевнений? – Добромир не хотiв йняти вiри те, у що його потаемнi сподiвання в одну мить починають перетворюватися на примарну iлюзiю.

– Я не можу стверджувати напевне, – примруживши повiки промовив волхв, – але я не бачу Позвiзда поруч iз Великим князем.

– Не бачиш? – цi слова Святовида стурбували старого боярина i вiн уважно подивився на сина. – А що ти бачиш? Чи вiрнiше, кого ти бачиш поряд iз Володимиром?

Святовид вiдповiв не вiдразу.

Деякий час вони iхали мовчки, кожен думаючи про свое.

– Я бачу дорогу. Довгу дорогу, на краю якоi стоiть жiнка. Красива жiнка. Не наша. Мабуть, чужинка. Вона блiда стоiть на високому березi рiчки. Рiчка широка i глибока. Вона роздiляе чужинку i Великого князя, який стоiть на iншому, протилежному березi. Вiн пориваеться до iншого берега, хоче здолати водяну перепону, але не може, тому що рiка наповнена не водою, а кров’ю людською, – Святовид раптово завершив свою оповiдь, так само, як вiн ii i розпочав.

Добромир вражено вислухав почуте. Його думки перемiшалися. Старий боярин вiдчув сердечний щем i жаль за старими часами, якi пiшли у минуле. А новi часи починали лякати своею непередбачуванiстю.

– Насуваються часи, коли живi будуть заздрити м… – Святовид запнувся на останньому словi, усвiдомлюючи страшну суть цих пророчих слiв, пiдвiвши погляд i подивившись на батька, який вражено слухав сина.