Князь-варвар

Це також всiх здивувало, тому що було вiдомо, як вишукано, на вiзантiйський манер, полюбляе одягатися Добромир. А тут скромний сiрий довгий плащ поверх короткоi, вище колiн тунiки, яка була пiдперезана шкiряним поясом. З-пiд тунiки виднiлися темнi шкiрянi штани, зручнi для верховоi iзди. На головi у боярина була тепла шапка iз узорчатоi тканини, внизу облямована хутром.

Добромир дослухався до ходи свого коня, в такт погоджуючись рухам тварини. Час вiд часу боярин все щiльнiше i щiльнiше намагався закутатися у свiй плащ.

Напевно холод почав дiймати тiло старого боярина. Поряд, як i годиться, iз Добромиром знаходився його син, волхв Святовид, який сонно погойдувався у своему сiдлi.

Одягнений Святовид був у традицiйний одяг подорожуючого волхва. Бiлий довгополий плач з широкими довгими рукавами та вiдлогою, яка переходила у капюшон. Плащ було вдягнено на сiрого кольору сорочку, яка мала спереду, навколо застiбки, орнаментну вишивку. Та вишивка не була простою, а мала у собi певнi знаки, якi були наповненi таемничим сенсом, який був зрозумiлий лише посвяченим.

– Ти не боiшся впасти iз коня? – стиха усмiхаючись, завiв бесiду iз сином Добромир.

Волхв нiчого не вiдповiв батьковi, лиш поглядом, повним уваги i мiркування, поглянув на старого боярина. Їхнi погляди перетнулися. Святовид добре розумiв, що батька хвилюе зовсiм не те, що вiн запитуе.

– Не саме падiння е страшним, – вiдводячи свiй погляд, промовив волхв, – а те, як ти будеш пiдiйматися.

Мiж батьком i сином на якусь мить знову запанувала мовчанка.

Видно було, що боярин добре усвiдомив слова i думки Святовида.

– Я не шукаю шляхiв для пiдняття, – зiтхнувши i подивившись у далечiнь, промовив боярин, – вони менi не потрiбнi.

– Не знаю, – похитнувши головою, промовив волхв. – Колись ти сам, за своеi волi i втручання Богiв, зiйшов iз того, надто прудкого коня, а тепер все йде до того, що сам Великий князь пiдводить до тебе нового коня, запрошуючи його осiдлати. І це тебе хвилюе.

Тому що ти, батьку, не знаеш, чи той кiнь тобi потрiбен, адже ти вже звик до того життя, яким донинi жив. Чи не так?

Старий боярин, вкотре переконавшись у мудростi свого сина, лиш злегка кивнув головою. Добромира направду хвилювала майбутня зустрiч iз Великим князем. Вiн знав лише одне, що ця зустрiч буде важкою i болючою. Його серце знову обiллеться тугою за донькою, яка могла стати Великою княгинею, а натомiсть пiшла до iнших свiтiв, у долини пращурiв.