Князь-варвар

– Що вчинив? – перевiвши погляд на великокняжого нащадка, промовив Святовид, радiючи, що малюки проявляють зацiкавленiсть до iсторii створення нашого свiту. – Сокiл знiс золотий жолудь.

– Золотий жолудь? – чи то здивовано, чи то зачудовано промовив малолiтнiй боярин Добромир Ратимирович.

– Так, золотий жолудь, – кивнув головою дядько, вiдчуваючи, як у малюкiв пробуджуеться голос кровi: «Не дивлячись нi на що, цi дiти плоть вiд плотi нащадки перших людей, якi заселили цю споконвiчну землю. Вони нашоi рiдноi кровi, тiеi кровi, яку у собi носять усi нащадки прадавньоi Орiани».

– І що сталося з тим золотим жолудем? – щиро дивлячись дядьковi у вiчi, запитав Позвiзд Володимирович.

– І сталося диво, моi дорогi хлопчики, виросло з того жолудя розкiшне й могутне Першодерево. Це дерево не що iнше, як Прадуб, або Дуб-Стародуб.

– Першодерево. Прадуб. Дуб-Стародуб, – наче усвiдомлюючи i уявляючи почуте, прошепотiли по черзi малюки, чомусь переглянувшись мiж собою, наче переконуючись у правдивостi почутого.

– І дало те дерево плоди. Вони наче зорi розцвiли на його крислатому гiллi, – продовжував мовити волхв Святовид, – то вродили яблука.

– Яблука? – запитуючи, знову захоплено переглянулися малюки.

– Саме так, але тi яблука не були простими, то були молодильнi яблука, якi е плодами невмирущостi, – промовив Святовид i зиркнув на старого боярина, який, склавши долонi, також уважно слухав, наче уперше.

– Молодильнi яблука, якi е плодами невмирущостi, – стиха, собi пiд нiс прошепотiв Добромир молодший.

– І стало довкола свiтло й весело. Тодi злетiв Сокiл на вершину Першодерева й сказав: «Я створив Вирiй. Тут мое мiсце на вiки вiчнi. Звiдси я творитиму Свiт».

Святовид знову зробив паузу, даючи племiнникам можливiсть глибоко усвiдомити почуте, щоб iхнi оченята посвiтлiли вiд розумiння Великого творення. Поки хлопчаки мiркували над почутим, Святовид пройшовся по кiмнатi, спочатку до вiкна, вiд вiкна до вогнища, а тодi повернувся до свого батька. Поглянувши, переконався, що старий задоволений, знову пiдiйшов до дiтлахiв, щоб продовжити розпочату оповiдь.

– І знову поринув у свою глибоку думу Сокiл-Род. Довго-довго вiн мiркував свою думу. І ось знiс вiн два яйця: одне було бiле, а iнше чорне. Впали цi два яйця у озеро Живоi Води, i вродилися з них Бiлий Лебiдь i Чорний Лебiдь. Попливли Лебедi назустрiч один одному i стали люто битися. Тодi з вершини Дуба-Стародуба сказав iм Сокiл: «Зупинiться!» І лебедi одразу ж перестали битися.