Князь-варвар

Усi трое буди одягненi у тонкi бiлi сорочки, вишитi червоними нитками навколо шиi i на грудному розрiзi. Єдине що вiдрiзняло, це вишивка на сорочках. Кожний малюк мав свiй вишитий взiрець на сорочцi. Сорочка у кожного була пiдперезана вузьким шкiряним поясом, який був застiбнутий на металеву пряжку. У Позвiзда пряжка була округлоi форми, а у його братiв чотирикутна. Поверх сорочки на малюкiв був одягнений короткий сiруватий iз рiзними вiдтiнками плащ, який був у всiх пiдбитий хутром, тому що весна була ранньою i зимовий холод ще нагадував про недавнi лютi морози.

«Як вiн схожий на свою покiйну матiр, – зловив себе на думцi Святовид, оглядаючи дiтей i зупинивши свiй погляд на Добромировi молодшому, – здаеться, крiм очей вiн нiчого бiльше не отримав вiд Ратимира».

Перевiвши свiй погляд на Переслава, Святовид вкотре iз здивуванням вiдзначив схожiсть малюка iз старим боярином. Волхв навiть пригадав, що старшi люди стверджували, що недарма це дитя наречене Переславом, адже у ньому живе дух старого, покiйного Переслава, який був батьком боярину Добромиру.

Поглянувши на Позвiзда, Святовид вiдзначив, що у цьому дитятi були родовi ознаки як батька, так i матерi. У його рисах можна було з легкiстю розгледiти як Великого князя Володимира, так i покiйну Добромиру.

Помисливши так, Святовид вiдчув, як сердечний щем жалю розтiкся по його грудях. І невiдомо було, чи вiн жалкував за смертю двох юних красунь, одна з яких була рiдною сестрою, чи жалкував за молодшим братом, якого вже бiльше року не бачив.

«Ратимир не захотiв миритися зi смертю своеi коханоi Родени, пiшов у далекi свiти, вiддае свое життя служiнню Великому князю. Великий князь також зрiдка згадуе про свого нащадка», – зiтхнувши, помислив волхв, знову поглянувши спочатку на молодшого Добромира, а тодi на Позвiзда.

– І довго птах Сокiл думав свою думу? – пролунав у кiмнатi дитячий голосок Переслава, виводячи Святовида iз роздумiв.

– Так, довго думу свою думав Сокiл. Мабуть, проминула велика тьма часу з тiеi митi, коли птах Сокiл почав свою думу, – хитнув головою, усмiхнувшись дитячому запитанню, заодно збираючи докупи усi думки, якi вiн хотiв сьогоднi повiдати племiнникам.

– А що було далi? Що Сокiл вчинив? Що вiн надумав? – з непiдробною цiкавiстю запитав тепер уже Позвiзд.