Татку-у-у

Баба Горпина пiдiйшла до жiнок i без будь-яких емоцiй – бачила на своему вiку достатньо смертей, мовила:

– Вже шкоро…

– Ой, горенько! – вигукнула Ольга, але пiд осудливим поглядом Надii затулила рота долонею.

На якийсь час помiж присутнiми запало напружене мовчання. Згодом Надiя, котра навiть у скрутнi часи не втрачала здорового глузду, щось надумавши, кинула прояснiлий погляд на жiнок.

– Ось послухайте сусiдоньки!.. Треба малого похрестити!

– Тю на неi, дитя при сметртi, а вона про хрестини! – не стрималася Ольга.

Мотря красномовно повела пальця до лоба, але, глянувши на Надiю, враз опустила.

– У Моринчах похрештили i дитя вижило… – нi до кого не звертаючись, мовила баба Горпина.

– Я ж кажу… – зрадiла пiдтримцi Надiя.

– А в Гарбужинi померло, – продовжила стара.

– Бачиш, кумо, а затратиться треба. Звiдкiля ж його взяти: Василь i вiсточки про себе не дае… – невдоволено зиркнула на Надiю Мотря.

– А кумами кого?… Треба ж молодих. А навкруги однi дiди та баби, – долила масла у вогонь Ольга.

Та Надiя вже вирiшила.

– Не знаю, кумо, чим тобi невiстка не люба, але дитя… Дитя не винне! Таки треба нещасне похрестити. Поможе не поможе – хрещеному по всiх свiтах благодать… А за кумiв не турбуйтеся – вiдшукаемо. Он де, у госпiталi, молодих, скiльки завгодно – заради святоi справи нiхто не вiдмовить. – Вона кинула погляд у бiк Галини й дитини. – Ви ж тiльки погляньте, як страждають… Все! Я до госпiталю, бо затягувати нема куди. А ти, Ольго, поклич батюшку, вiн тобi не вiдмовить.

Кумi Мотрi доведеться мотнутися для такого випадку по кутку, дивись, люди нашкребуть чогось до столу.

– Я попiд хатами зроду-вiку не ходила, – зiбрала губи в нитку Мотря.

– Хiба що за чаркою… – гостро глянула на неi Надiя. – Та нехай вже буде так: повернуся з госпiталю, пiдемо разом, хоч нести допоможеш. – І пiдiйшла до Галини: – Не переживай, дочко, що можна, ми зробимо, а далi все буде в руках Господнiх.

У повоенному сорок шостому в Корсунi було, як i по всiй Украiнi.

Тi, хто вижили в тридцять третьому, казали, що цей рiк був не набагато кращим. Влада вигрiбала «для восстановленiя государства» все, що тiльки можна й не можна. Але люди на кутку, чим могли, допомагали одне одному. Не минуло й двох годин, як Надiя з Мотрею повернулися до хати, з корзинами «всього потроху». Хтось навiть розщедрився на пляшку самогонки. Запрошенi з госпiталю теж прийшли не з порожнiми руками.

Галина з вдячнiстю дивилася на Надiю.