Воля Ізабелли

Серце Белли огорнула тепла хвиля любовi. Жiнка зняла свою чорну маску, поцiлувала тата у сиву скроню, i вони нiжно попрощались.

Батько пiшов, i княгиня рушила до палацу. Незабаром мали приiжджати першi гостi. Жiнка без особливоi цiкавостi машинально розкрила батькiв згорток – пiд оксамитом був дерев’яний футляр, а в ньому й справдi складенi вчетверо кiлька розписок. Щоправда, Ізабелла в них не вчитувалась. Занесла в свою опочивальню i лишила на мармуровiй консолi.

Увечерi «блакитна маркiза» разом зi своiм чоловiком, маршаликом Речi Посполитоi, приймали гостей на сходах Вiлянува.

На тлi густоi нiчноi мли вогнi смолоскипiв палахкотiли так яскраво, що на долi секунди ослiплювали вiзитерiв, якi крокували дорогою вiд палацових ворiт. Святковий настрiй створювали сотнi свiчок, насаджених на високi канделябри, якi освiтлювали терасу, садовi перголи й альтанки. Просто неба музики та факiри розважали ясновельможне панство.

– Вечiр добрий, найпочеснiший владико! – Ізабелла ледь схилила голову, коли до неi пiдiйшов епископ Кракiвський.

Його вiзит здивував княгиню: адже вiн один з активних органiзаторiв того самого бунту проти короля! «Як епископ потрапив у Варшаву? І як насмiлився сюди прийти?» – роiлось у головi.

Навпроти стояв огрядний чоловiк, удягнений у довгий червоний оксамитовий сюртук iз золотим мереживом i з чорним епископським комiрцем. На його пухлих пальцях виблискували перснi. Шия була коротка, голова велика. З маленькими круглима очима та з носом-картоплею вiн видавався таким добряком, що навряд чи хтось подумав би, що ця людина – Каетан Ігнацiй Солтик, епископ Кракiвський, був одним з рушiiв антикоролiвськоi коалiцii.

– Ви влаштували справжнiй бал, люба моя Ізабелло. Я б навiть сказав – бал пiд час чуми, – спробував дошкулити епископ.

– Як добре, що ви вже повернулись у Варшаву! Нам вас так не вистачало! – саркастично вiдбила цей закид Ізабелла.

Каетан Ігнацiй Солтик завжди був в опозицii до Чарторийських. Але кiлька рокiв тому протистояння загострилось – вiдтодi, як вiн активно став виступати проти коронацii Станiслава Понятовського.

– Боюсь, люба моя, незабаром ви так уже не радiтимете. Та я вже мушу йти. Ми неодмiнно з вами невдовзi зустрiнемось, – так само несподiвано, як i з’явився, епископ пiшов. Рушив до ворiт Вiлянува. З тераси Ізабелла бачила, як постать у довгому, аж до колiн, червоному камзолi прямувала дорогою в протилежному напрямку вiд гостей, що лише прибували у палац.