Воля Ізабелли

Цi ж розпалюють ненависть у шляхтi, яка й без того горить ненавистю до короля та холопiв. Мiсцевi шляхтичi та крамарi вже привселюдно погрожують знищити, як вони кажуть, «русинських свиней». Доню, донеси до Понятовського що втручання потрiбне й якнайшвидше. Боюсь я, темнi часи Рiч Посполиту не полишають. Вiрити варто хiба що у розум короля, якому ти й твiй чоловiк допоможуть. Обiцяю, що i я рук не складатиму. Є в мене одна iдея. Але про неi трохи згодом. Тож хай Господь тебе благословляе. І я тебе благословлю, – твiй батько Август Олександр Чарторийський».

Годi й казати – лист здивував. Батько писав речi, вiдомi iй i, безперечно, ii чоловiку – коронному маршалку. Бiльше того, подiбнi листи вiд Августа Олександра Чарторийського вона вже отримувала й ранiше. На службi ж у держави цiлий вiддiл таемних справ – в який надходять звiстки з усiх куткiв Речi Посполитоi. Не розумiла княгиня: навiщо вбивати посланця, який везе не надто важливого листа? Чи, може, юнак став жертвою грабiжникiв?

Небiжчика вже прибрали, бiля палацу – безлюдно.

Стомлена жiнка бiля вiкна зосереджено дивилась в далечiнь. У безпросвiтну темiнь, що тихцем, крадькома, наче пiдступний звiр, наближалась до ii палацу. З кожною згаслою свiчкою, з кожним зжеврiлим смолоскипом той звiр пiдходив все ближче.

Почувся стукiт копит. Ізабелла насторожилась. До палацового входу з шурхотiнням пiд’iхала карета ii чоловiка – Станiслава Любомирського. За якусь мить той увiйшов досередини. Спершу пролунав нестримний кашель i лише потiм гучнi кроки.

Луною розносились вони по залах. Княгиня знала: зараз вiн увiйде в кiмнату – в своему пишно гаптованому жюстокорi, високiй перуцi, просякнутiй запахом тютюну.

– Панi, що вас змусило не спати о цiй порi? – з iронiчною посмiшкою промовив ii чоловiк, розводячи руки, оздобленi в мереживо пишних манжет.

– У нас у палацi сталась пригода… – пробурмотiла зморена жiнка.

Вже понад годину обидвое сидiли бiля комина у м’яких крiслах й розмiрковували – перечитували листа спочатку, сперечались, але нiяк не могли зрозумiти логiку подiй останньоi ночi.

Станiслав Любомирський знову зайшовся кашлем i лише попiсля промовив:

– Все, що я думаю, – на юнака напали. Може, думали, що в нього е грошi. Або ж в дорозi вiн з кимось перетнувся. Белло, не переймайся. А щодо листа – це ще одне свiдчення того, що треба подумати про укрiплення державних кордонiв. Та як це зробити? В краiнi обмаль грошей i усюди бунтiвники. Завтра я донесу королю звiстку вiд твого батька.