У вогні плавильника. Срібло

Через це той розсердився i виплеснув воду з вiдра у iхнiй бiк:

– Щоб всi конi у стайнi були чистi, iнакше – по 20 ударiв отримаете! Втямили?! – гукнув до глузливих козакiв, кидаючи в них – мокрих i оторопiлих, порожне вiдро.

Та хазяйка цього не чула i не бачила, вона вже метнулась до панських льохiв, завбачливо закритих на замки, далi через розвiшану на сонцi бiлизну та наблизилась до муру з частоколом. Бiля нього – крихiтна хатка-землянка, довкола неi мотузки, на яких колихались пучки рiзних трав. На ганку вилизувався чорно-бiлий кiт.

Не спиняючись, княгиня влетiла до хати баби Параски. Стара саме перебирала цвiт бузини, за яким ходила до лiсу. Вона й не пiдвела голови, знала ж бо, хто прийшов до ii оселi:

– Зозулько, спина моя стареча не дае менi пiдвестись, – буркнула стара собi пiд нiс.

Княгиня знала, що то не хвора спина в Параски ние, а ii важкий норов. Не любить коритись вiдьма будь-кому. Та й князiвську ласку приймае як рiвна, а не як служниця. Не завжди Корецькiй це до вподоби – та Параска була iй потрiбна, як ii золотi старечi руки, так i тисячолiтня мудрiсть, що iй передали пращури.

Ворожку княгиня врятувала вiд збуреного люду. Селяни привели стару на суд до князя. Параску та ii доньку односельцi звинуватили у морi у iхньому селi. За якусь седмицю померло багато старих та дiтей. Ворожку схопили, а ii донька змогла утекти, щоправда, пiсля того ii нiхто не бачив. Та Параска своiм чаклунським серцем вiдчувала – з рiдною кров’ю все добре i жодноi митi за донькою не побивалась.

Пiсля першоi ж розмови iз ворожкою княгиня вирiшила лишити ii бiля себе. Служкам заборонила навiть слово грубе в бiк староi промовляти, перевезла ii до Лiсникiв i тут Парасцi дозволила лiкувати як замкову челядь, так i мiсцевих селян. Та головне – розраджувати саму панi. Не раз i не два викликала стару до себе. Та знала Анна – в ii свiтлицях надто багато вух. Тож, коли питання в княгинi нагальнi та непростi – сама ходить до ворожки.

Корецька присiла на лавi навпроти i задивилась на грубу потрiскану пiч.

Та була зрошена зморшками – наче лице староi баби. А чорнi обпаленi вогнем челюстi – як беззубий парасчин рот. Княгиня ковзала поглядом по крихiтнiй свiтлицi i не знала, з чого почати свою розповiдь. Але ворожка чекати не стала i завела першою:

– Зозулька повинна знати, що в руках у неi страшна рiч, потужна… – мовила Параска не вiдриваючись вiд цвiту.

– Звiдки ти знаеш? – перервала княгиня ворожку. – Що, служки вже розтеревенили?

– Нi, панi.