У вогні плавильника. Срібло

Вона тепер веде перемови iз його кредиторами i вигадуе оборудки, якi б дозволили iй швидко заробити численнi срiбнi шеляги, аби вiдбiлити чесне шляхетське iм’я Романа Ружинського.

Софii було трохи за тридцять. З чоловiком вони нажили лише одну доню, яку бережуть, як зiницю ока – вона на няньках у iх родовому Ружинi. А сама княгиня в постiйних роз’iздах – ось i зараз у Киевi лише на кiлька днiв. Ця бiлолиця бiлявка зiбрала всi кошти, якi тiльки змогла, i вирушила до протопопа Софiiвського монастиря.

Та зустрiч зi чорнявою бiсицею не входила в ii плани. Корецькi, якi й без того насолили Ружинським, – i тут намагаються перейти дорогу. В цьому Софiя не сумнiвалась: вони хочуть привласнити собi всi кращi землi – аби стати наймогутнiшим родом на Киiвщинi та Брацлавщинi. Але цим волинським зайдам вона, Софiя Ружинська з дому Карабчiiвських, не дасть цього зробити. Кiстьми ляже, але не дасть пiднестись цим пихатим Корецьким.

Добре пам’ятала бiлолиця, як забрала в неi та чорна вiдьма Корецька ii Черемошку. Це ii, Ружинськоi, мiсто, i не пробачить вона нiколи, що його так силомiць i пiдступом в неi вiдтяли. Але злiсть свою княгиня публiчно не виявляла, закриваючи ii наглухо у серцi – i ззовнi навпаки видавалась спокiйною та веселою. Бо вже давно помiтила – чоловiки найбiльше упадають за усмiхненими бiлявками. Ось i зараз свою таемну зброю вона нагострила в очiкуваннi Івана Мужиловського – киiвського унiйного протопопа i володаря Софiiвського монастиря.

Високий, статечний протопоп саме наближався до панi у капелюшку зi страусячим пiр’ям. Вiн розумiв – Ружинська приiхала не лише аби зваблювати панотця, який заприсягся до скону не пiдпускати близько до себе жiноче плем’я. Іван Мужиловський був певен – ця жiнка корислива i пiдступна, а вся ii янгольська краса – оманлива. Але i вiн не мiг змусити себе стриматись – коли до нього червоними губками посмiхалась чарiвна гостя.

– Княгине! Вибачте, але не можу з вами довго говорити. Справи нагальнi. Мушу йти до собору. Ви зi мною? – протопоп мовив на ходу, не збавляючи темпу.

«Ох ця ж демониця Корецька… Мабуть, ранiше за мене iз ним спiлкувалась…» – лютувала про себе Софiя.