Лицарка Корони

Анна зi сином ще пiдходили до ворiт, як варта вже заходилась iх вiдчиняти. Посерединi Чорного Лiсу стояло обiйстя, де Сокольська вимушена була проводити сiрi днi. Якi ж немилi iй були цi дерев’янi старi оселi iз запахом цвiлi, скрипучими половицями та чоловiком-нелюбом! Вона була видана малолiтньою з примусу за князя Василя Четвертенського, який вже давно розчинився у тьмянiй варенусi.

– Анно! – загримiло зi сходiв панського будинку. – Знову водила сина у лiс, вiдьмо! – мiцний чолов’яга, вiд якого смердiло, наче з льоху, нарештi протверезiв.

У сiрiй сорочцi навипуск, похитуючись, вiн наближався до жiнки. Анна тiльки й встигла передати малого няньцi. Малий заверещав. Нянька понесла його у покоi, а над Анною схилилась мiцна статура чоловiка: розхристана сорочка, з червоноi шиi звисае плаский мiдний хрест. Той занiс руку над дружиною. Служки навкруги подружжя принишкли: не вперше хазяiн дозволяе собi таке. Але хазяйка стояла струнко, наче берiзка, лице ii зблiдло, посуворiшало i стало холодним. Чоловiк зробив крок, та несподiвано оступився, похитнувся i ледь не впав – на помiч йому пiдскочила челядь.

Цього вечора панi сидiла сумна. Вона дивилась на вогники свiчок, що вiдбивались у товстому склi вiкна. Вже давно стемнiло, синiй вечiр перетворився на гiрку глибоку нiч. Господиня Чорного Лiсу поринала у дрiмоту – але роздягатись не поспiшала. Вона чекала, поки чоловiк звично захропе, розлiгшись просто на пiдлозi бiля печi – кожноi хвилини, поки вiн при тямi, Анна поруч iз ним вiдчувала небезпеку.

Анна наблизилась до вiкна, та розгледiти на вулицi бодай щось було неможливо. Панi вискочила з кiмнати i стрiмголов гайнула надвiр. Тут теж нiкого не було, окрiм варти на воротах. Протяжно заухкала сова. Хазяйка подумала, що iй лише почулось i стомлено схилила голову.

На сходах вона помiтила мiшечок. «Ох, знайомий почерк!» – зрадiла Анна, схопила секретне послання.

Торбинка була з м’якого червоного оксамиту, всерединi – щось тверде. Жiнка заскочила у дiм, де чоловiк саме гарчав на хлопа, який знiмав з нього чоботи.

– Анно! – п’яниця неочiкувано промовив у бiк дружини, вiдштовхуючи ногою служку – Ходи-но сюди, жоно!

Та вiд несподiванки застигла i якийсь час стояла незрушно.

– Чи батога знов узяти?! – прорипiв господар.

Панна зiтхнула, непомiтно сховала торбинку в кишеню i наблизилась.