Лицарка Корони

Поруч iз деревами стояв гнiдий кiнь. Жiнка поправила спiдницю й волосся, що збилось з-пiд очiпка, i вийшла назустрiч.

– Панi Анно! Хто б знав! А я гадаю, чий це стилет стирчить у травi? – промовив шляхтич, перевiряючи пальцем, чи гостре вiстря у зброi, яка холодом блиснула в його руках.

– Вiн мiй, пане Журавницький, – жiнка привiталась традицiйним кнiксеном.

– Облиште цi шляхетнi штучки, – чоловiк хижо всмiхнувся. – Ми ж з вами не такi, як iншi. – Шляхтич простягнув стилет, повернувши його гострим кiнцем до себе.

Жiнка забрала зброю, однак не сховала, а далi тримала в руках. Пан подивився на пiхви при ii поясi i встромлений в них такий самий нiж i лукаво посмiхнувся у вуса.

– Ви до нас на гостину? Не чула вiд чоловiка, що ми на когось чекаемо, – жiнка наче й не почула попереднiх слiв спiврозмовника.

– Нi, гостюю по сусiдству, у Михлинi, у ваших родичiв, – шляхтич знову зашкiрився. – А ви сама, тут, у лiсi?

– Звiсно – вiдрiзала жiнка i завела руку зi стилетом за спину. – Сама…

– Анна Сокольська… – рудовусий промовив це протяжно, наче милуючись звуком ii iменi.

 – Я знаю вас набагато краще, нiж ви думаете.

Пан роздивлявся, чи не сховався хтось за чагарями. Але довкола було безлюдно i спокiйно. Хiба десь у гiллi над iхнiми головами скрякнув крук.

– Гадаю, вам вже час, пане Журавницький. У Михлинi на вас зачекались, – суворо промовила жiнка, не залишаючи шляхтичу жодноi можливостi продовжити розмову.

Але той на це не зважав.

– Анно, я за вами стежу. Майте на увазi, – кутики його губ розплились знову, очi блиснули лихими бiсиками.

– Я вас не розумiю! – обурено вiдповiла жiнка, додавши металу в голос.

– Тримайтесь подалi вiд моiх справ, панi Анно. І так, згоден, в Михлинi на мене вже чекають, – рудовусий сказав це протяжно, не кваплячись наблизився до коня, скочив у сiдло, схилив голову заради удаваноi ввiчливостi i «йокнув» стежиною у лiс.

Анна ж стояла, застигши, наче заморожена. Потiм перевела погляд у бiк гiлля, яке все ще розгойдувалось услiд за небажаним гостем.

Наче блискавкою, з голови до п’ят ii прошив холод вiд несподiваного вiзиту Журавницького до ii Чорного Лiсу. Цiеi митi iз хованки вибiг бiлоголовий наляканий малий i кинувся до матерi. Обiйняв i гiрко заплакав. Дрiбнi теплi дитячi сльози наче вдихнули життя у матiр, вона схилилась до сина, поцiлувала й прошепотiла:

– Не бiйся, нiколи нiчого не бiйся. А тепер ми пiдемо до драконiв…

За стiною з гострого частоколу було видно темнi дахи.