Лицарка Корони

Потужний i неприступний, з численними бiйницями, гарматами, бастiонами та валами, з ровом, наповненим водою з рiки Ікви, що протiкае поруч… За давнiх часiв тут було городище, яке вщент зруйнували монгольськi орди. Та мiсце вiдродилось завдяки потужному роду Острозьких, що звели тут не лише замок, а й розселили пiдданих мiстян i численних крамарiв, якi щотижня влаштовують торги пiд замковими стiнами. Дубно вiдродився, наче той фенiкс. Слава про мiсто Острозьких, як i про всю вiтчизну русинських князiв, ширилась Європою та навiть за ii межi.

Бо цi магнати з iх численними землями були пiд стать будь-якому королю.

Карета iз почтом саме пiд’iхала до пiдйомного мосту бiля круглоi брами. Погойдуючись, потяглась у темну арку i за кiлька миттевостей з’явилась iз iншого ii боку. Дубно зустрiло подорожнiх гулом i тяжким смородом – iз запахами диму та мiськими вiдходами. Мiсто було розбурхане буденним життям – мало хто з перехожих й помiтив, що в оточеннi озброеного люду прибуло панство. Лише поодинокi мiстяни, якi тинялись залюдненими вулицями, на мить спинились, аби роздивитись приiжджих.

Тим часом карета вже пiдкотилась до замковоi брами – над воротам в око впадав «Баклай», герб Острозьких – зi стрiлою, двома пiвмiсяцями, рогами розгорнутими одне до одного, мiж якими свiтить Вифлеемська зоря. Ворота з лязгом вiдчинились i дормез та надвiрнi козаки луцького епископа в’iхали до замку. На майданi iх вже чекали шляхтичi в рiзнобаврних шатах – тi пани, що перебували на службi в Острозьких. Їх було багато, i тому складалось враження, що русинськi князi Острозькi оточили себе придворними, а самi нiчим не поступаються королям.

Один iз тих, хто зустрiчав гостей, зрадiв, побачивши Марка Сокольського. І щойно той спiшився, пiдскочив до нього. Чоловiк у зеленому кунтушi та в шапцi з лисицi обiйнявся з прибулим князем, й обидва зареготали. Анна в своiй пишнiй спiдницi ледь просунулась крiзь дверi карети, ii за руку пiдтримував новоспечений чоловiк. Та до молодят нiхто не поспiшав пiдходити, допоки Марко Сокольський сам не пiдвiв шляхтичiв:

– Моя сестра, Анна.

Ви ii маете пам’ятати!

– Аякже! Таку гостру на язик княгиню навряд хтось би забув, – один з шляхтичiв вклонився Аннi.

– Анно, пани Загоровський, Дениско i Жабокрицький. Михайло, ходи-но сюди! – гукнув Марко до русявого чоловiка у свiтло-сiрому, майже бiлому, оксамитовому жупанi, який стояв осторонь. Його волосся курчавилось бiля лоба, очi були великими i сiрими, а вуста пухкi, як у дитини.