Щоденники 1913–1923 рр.

Внизу на рiчцi стояло багато човнiв, рибалки покидали вудки, день був похмурий. На набережнiй, поспиравшись на поруччя й перекинувши ногу за ногу, стояло кiлька хлопцiв.

Коли всi повставали й перед вiд’iздом пiднесли на прощання келихи з шампанським, уже смеркло. Батько й мати та весiльнi гостi провели iх до карети.

21 липня. Не впадати у вiдчай, зокрема й через те, що не впадаеш у вiдчай. Коли здаеться, що всьому вже кiнець, усе ж таки звiдкись з’являються новi сили, i це й означае, що ти живеш. Та якщо вони не з’являються, тодi тут усьому кiнець, але вже остаточно.

Я не годен спати. Самi сновиддя, сну нема. Сьогоднi увi снi винайшов новий спосiб пересуватися крутим схилом у парку. Береш гiлляку, не дуже цупку, косо впираеш ii в землю, тримаючись рукою за другий кiнець, якомога обережнiше сiдаеш на неi, як у жiноче сiдло, i вся гiлляка рушае, звичайно, схилом униз, а ти, сидячи на нiй разом iз нею, та ще й зручненько погойдуешся дорогою на гнучкiй деревинi. Гiллякою можна скористатися й для того, щоб вибратися нагору.

За накинутий на шию мотузок виволокли крiзь вiкно на першому поверсi, безжально й недбало протягли, закривавленого й понiвеченого, крiзь усi стелi, меблi, стiни й горища до самого даху, поки там з’явився порожнiй зашморг, з якого повипадали й моi рештки, коли мною проламували черепичну крiвлю.

Особливий метод мiркувати. Це коли все пронизують почуття. Все, навiть найнепевнiше, сприймаеться як почуття (Достоевський).

Ця система пiдiймальних блокiв усерединi. Один гачечок десь аж у самому закапелку посунеться вперед, першоi митi цього й не завважиш, i вже вся машинерiя почала рухатись. Пiдвладне незбагненнiй силi, як ото годинник здаеться пiдвладним часу, воно то тут клацне, то там, i всi ланки одна за одною з брязкотом уже грають прописану iм п’есу.

Перелiк всього того, що говорить «за» i «проти» мого одруження:

1. Нездатнiсть самому зносити життя – не просто нездатнiсть жити, зовсiм навпаки, здаеться навiть неймовiрним, що я зможу з кимось жити, проте я не здатний зносити натиску власного життя, вимог власноi особи, наскокiв часу й вiку, невиразних напливiв бажання писати, безсоння, вiдчуття недалекого божевiлля – ось чого я не здатний зносити сам. Мабуть, додам, звiсно ж, я. Нашi узи з Ф.