Щоденники 1913–1923 рр.

додадуть моiй iстотi сили впиратися.

2. Усе дае менi привiд для роздумiв. Кожен жарт у гумористичнiй газетi, спогади про Флобера й Грiльпарцера, вигляд нiчних сорочок на розстелених на нiч лiжках батька й матерi, Максiв шлюб. Учора сестра сказала: «Всi одруженi (нашi знайомi) щасливi, я цього не розумiю». Цi слова також примусили мене замислитись, я знову вiдчув страх.

3. Я мушу подовгу бувати сам. Усе, що я зробив, – це лише завдяки моiй самотностi.

4. Я ненавиджу все, що не стосуеться лiтератури, менi нудно провадити розмови (навiть якщо вони стосуються лiтератури), нудно ходити в гостi, незлагоди й радощi моiх родичiв менi нуднi до глибини душi.

Розмови позбавляють усi моi думки важливостi, серйозностi, правдивостi.

5. Страх перед поеднанням, злиттям. Потiм я вже повiк не буду сам.

6. Перед сестрами, особливо колись, я часто бував не таким, як перед iншими людьми. Безстрашним, вiдвертим, сильним, несподiваним, одержимим – таким одержимим, яким бував тiльки тодi, коли писав. Якби завдяки дружинi я мiг бути таким перед усiма! Та чи не станеться це за рахунок писання? Тiльки не це, тiльки не це!

7.

Якби я жив сам, то колись, певно, справдi вiдмовився б вiд служби. Одружений, я не зможу зробити цього повiк.

У нашому класi, п’ятому класi гiмназii Амалii, був хлопчик, якого звали Фрiдрiх Гус i якого ми всi ненавидiли. Коли вранцi ми, прийшовши до класу, бачили, що вiн сидить на своему мiсцi бiля груби, ми просто не могли збагнути, як у нього стало духу знов прийти до школи.

Але я не так розповiдаю. Ми ненавидiли не тiльки його, ми ненавидiли всiх. Ми – це була страшна ватага. Якось, коли на урок до нас прийшов земельний шкiльний iнспектор – то був урок географii, i вчитель, обернувшись до дошки чи до вiкна, як це робили всi нашi вчителi, розповiдав про пiвострiв Мореа… (Запис уриваеться.)

Це було того дня, коли в школi почалися уроки; на- ближався вечiр. Викладачi вищоi гiмназii сидiли ще в учительськiй, вивчали списки учнiв, заводили класнi журнали, розповiдали про своi подорожi на лiтнiх канiкулах.

Нiкчемна я людина!

Так добре батожити коня! Повiльно встромляти в нього шпори, потiм рвучко iх вирвати, а тодi щосили засадити в тiло знов!

От бiда!

Чи ми були показилися? Бiгали серед ночi парком i розгойдували гiлляки.

Я заплив човном до невеличкоi природноi затоки.

Навчаючись у гiмназii, я любив час вiд часу навiдуватися до такого собi Йозефа Мака, товариша мого покiйного батька.