Щоденники 1913–1923 рр.

Умерти означало б не що iнше, як Нiщо вiддати Нiчому, але почуття з цим не змирилися б, позаяк хiба можна, навiть усвiдомлюючи себе як Нiщо, свiдомо вiддати себе Нiчому, до того ж не просто порожньому Нiчому, а Нiчому бурхливому, чие убозтво полягае лише в його незбагненностi.

Чоловiче товариство, господарi й слуги. Огрубiлi риси облич, що вилискують живими барвами. Господар сiдае, а слуга подае йому на тацi iжу. Рiзниця мiж обома не велика, не бiльша, нiж, наприклад, мiж одним чоловiком, що внаслiдок взаемодii численних обставин став англiйцем i живе в Лондонi, й другим, лапландцем, який у той самий час самотньо пливе човном у штормовому морi.

Певна рiч, слуга – але й це лише за певних обставин – може стати господарем, але це запитання, хоч як на нього вiдповiдай, тут не мае значення, адже йдеться про нинiшню оцiнку нинiшнiх стосункiв.

Єднiсть людства, яку кожна людина, навiть найприступнiша й найтовариськiша, час вiд часу, хай тiльки й iнтуiтивно, ставить пiд сумнiв, своею чергою виявляе себе – чи то тiльки здаеться, що вона себе виявляе, – також перед кожною людиною в цiлковитiй спiльностi загального й одиничного людського розвитку, яка дае про себе знати знов i знов.

Навiть у найпотаемнiших почуттях одинака.

Страх перед глупством. Бачити глупство в кожному почуттi, що пнеться вперед i примушуе забути про все на свiтi. Тодi що ж таке не глупство? Не глупство – це по-жебрацькому стовбичити бiля порога, збоку вiд входу, пускатися берега й нарештi загинути. Але П. i О.

все ж таки огиднi дурнi. Мабуть, е глупства бiльшi, нiж iхнi носii. Огиднiсть – це, певно, коли маленькi дурнi аж зi шкури пнуться у своему великому глупствi. Та чи не в такому становищi опинився Христос в очах фарисеiв?

Прекрасне, сповнене суперечностей уявлення, нiбито людина, що помирае, скажiмо, о третiй ночi, вiдразу ж по тому, десь на свiтанку, вступае у вище життя. Яка несумiснiсть мiж видимо людським i всiм iншим! Як же неминуче одна таемниця щоразу породжуе iншу, ще бiльшу! Першоi митi, як починаеш думати, аж дух перехоплюе.

Власне, треба боятися виходити з дому.

5 грудня. Який лютий я на матiр! Досить менi лише заговорити з нею, як я вже починаю дратуватись i мало не зриваюся на крик.

О. все ж таки страждае, а я не вiрю, що вона страждае, що вона здатна страждати, не вiрю всупереч найкращим своiм почуттям, не вiрю, щоб не стати вимушено на ii бiк, чого я б не змiг зробити, бо й вона мене дратуе.

З боку я бачу в Ф.