Щоденники 1910–1912 рр.

І, не звертаючи уваги на жiнку, яка, невдоволена цим вiзитом, марно снувала в передпокоi туди-сюди, вiдчинив заскленi дверi, що, так нiби iх схопили за вразливе мiсце, затремтiли у нього пiд рукою. Не завдаючи собi клопоту роздивитися до пуття, що там у в кiмнатi, гукнув:

– Франце, вставай! Менi потрiбна твоя професiйна порада. Але в цiй кiмнатi я не витримаю, доведеться нам вийти й трохи прогулятись. Заразом i повечеряеш у нас. Отож не гайся.

– Дуже добре, – вiдказав iнженер зi своеi шкiряноi канапи. – Але що перше – вставати, вечеряти, йти гуляти, давати пораду? А може, я ще чогось недочув?

– Передовсiм кинь жартувати, Франце.

– Цю послугу я зроблю тобi вiдразу. Але вставати!.. Лiпше я двiчi замiсть тебе повечеряю, нiж один раз устану.

– Ану вставай! Годi перебалакуватись! – Оскар схопив кволого чоловiка за барки й посадив.

– А знаеш, ти скажений. Тебе треба остерiгатись. Я коли-небудь отак зривав тебе з канапи? – Франц потер обома мiзинцями заплющенi очi.

– Слухай, Франце, – промовив Оскар, скрививши обличчя, – вдягайся вже. Я ж не iдiот, щоб отак нi з сього нi з того тебе розбуркувати.

– Я б теж отак нi з сього нi з того не спав. Учора я працював у нiчнiй змiнi, тож сьогоднi лiг поспати вдень, зокрема, й задля тебе…

– Як це?

– Та облиш, ти так мало зважаеш на мене, що це вже починае дiяти менi на нерви. І це вже не вперше. Ну звiсно, ти вiльний студент i можеш робити що завгодно. Не всi ж такi щасливi. Але ж треба й про iнших думати, чорт забирай! Я тобi хоч i товариш, але вiд роботи мене за це ще нiхто не звiльняв.

– Пiсля такоi твоеi промови менi хоч-не-хоч доведеться повiрити, що ти поспав бiльше нiж достатньо, – промовив Оскар, що вибрався на бильце канапи й звiдти спостерiгав за iнженером, так нiби тепер мав трохи бiльше часу, нiж доти.

– То що ти, власне, вiд мене хочеш? Чи, краще сказати, нащо ти мене розбудив? – запитав iнженер i щосили почесав шию пiд своею цапиною борiдкою – так безпосередньо, як це люди звичайно роблять пiсля сну.

– Що я вiд тебе хочу, – проказав Оскар i вдарив пiдбором по канапi. – Дуже мало. Я ж тобi ще з передпокою сказав, щоб ти вдягся.

– Якщо ти хочеш натякнути цим, Оскаре, що твоя новина цiкавить мене дуже мало, то маеш цiлковиту рацiю.

– То й добре, так лихоманку, яку ти схопиш, почувши цю новину, можна буде списати цiлком на неi, i наша дружба замiшана не буде.