Щоденники 1910–1912 рр.

 – Те, що я кажу, я кажу з глибокоi поваги, навiть з любовi до тебе, як ти згодом ще й сам побачиш, бо коли я щось вирiшую, то насамперед думаю про тебе й про маму.

– Тодi я мушу скласти тобi подяку вже зараз, – промовив батько, – бо малоймовiрно, що твоя мати i я, як настане слушна хвилина, ще будемо в змозi це зробити.

– Прошу тебе, батьку, не буди майбутнього, воно ще мае право поспати. Бо якщо його збудити завчасу, то сучаснiсть дiстанеш заспану. Але невже тобi мае казати про це твiй син! Та й я ще не мав намiру переконувати тебе в цьому, я тiльки хотiв повiдомити тобi новину.

– Тепер мене, Оскаре, дивуе, власне, тiльки одне: чому ти не приходив до мене з такою справою, як оце сьогоднi, ранiше. Вона так вiдповiдае твоiй донинiшнiй сутi. Нi, справдi, я не жартую.

– Атож, щоб ти мене тодi, замiсть вислухати, вiдлупцював? Я поспiшав сюди, бачить Бог, щоб якомога скорiше зробити тобi радiсть.

– Помовч, я нiчогiсiнько не хочу знати. Але я повинен дуже швидко тобi вiдповiсти, бо ти вже вiдступаеш до дверей i вочевидь маеш якусь термiнову справу. Мiй перший вибух лютi ти погамував фокусом, тiльки тепер на душi в мене ще сумнiше, нiж було доти, а тому прошу тебе – якщо хочеш, я можу навiть стати навколiшки: не кажи нiчого про своi iдеi бодай матерi.

– Нi, це не мiй батько зi мною отак розмовляе! – вигукнув Оскар, уже тримаючись рукою за клямку. – Пiсля полудня з тобою щось сталося або ти зовсiм чужий чоловiк, якого я оце вперше побачив у батьковiй кiмнатi. Бо справжнiй мiй батько… – Якусь мить Оскар стояв iз роззявленим ротом i мовчав. – Вiн, мабуть, обiйняв би мене, покликав би матiр… Що з тобою, батьку?

– То вечеряй краще зi своiм справжнiм батьком.

– Вiн ще прийде. Зрештою, вiн не може не прийти. І мати буде з нами. І Франц – зараз я сам його приведу. Всi. – І Оскар натис плечем на дверi, так наче хотiв протиснутись крiзь них; дверi легко пiддалися.

Прийшовши до Франца, вiн нахилився до невеличкоi господинi дому й промовив:

– Пан iнженер спить, я знаю, але дарма.