Гріхи батьків

– А як його уникнути? – запитав Гаррi.

– За моеi пам’ятi Еткiнс головував чотири рази за останнi одинадцять рокiв. Тож, якщо виникала загроза зустрiчi з ним, я симулював епiлептичний напад, i охоронцi змушенi були вiдвезти мене до судового лiкаря, отак!

– То ви – епiлептик?

– Тьху, – сплюнув Квiнн. – Ти неуважно слухаеш.

Голос бранця звучав роздратовано, i Гаррi замовк.

– А коли мене вiдпускав лiкар, мою справу вже передавали iншому суддi…

Гаррi здивовано засмiявся.

– Невже вам таке вдавалося?

– Не завжди.

Але якщо на вартi пара новобранцiв, то з’являеться шанс. Хоча такi хитрощi вдаються щораз важче. Та цього разу менi не довелося особливо турбуватись, бо я втрапив до суддi Рiгана. А вiн iрландець, як i я, кажу про всяк випадок, якщо ти цього не помiтив. Отож я сподiвався, що вiн призначить земляковi мiнiмальний термiн…

– А за що вас засудили? – поцiкавився Гаррi.

– Я кишеньковий злодiй, – заявив Квiнн, просто нiби вiн архiтектор чи лiкар. – Пасу перегони влiтку та боксерськi змагання узимку.

Завжди простiше, коли лопухiв рясно, – пояснив вiн. – Але останнiм часом не дуже таланить, бо багато стюардiв мене одразу впiзнають. Тому довелося перебратися в метро й автовокзали. Там заробiтки смiшнi, а ризик – великий…

Гаррi хотiв розпитати детальнiше свого наставника i як старанний учень зосередився передовсiм на питаннях, якi допоможуть йому скласти вступний iспит. Слава Богу, що Квiнн хоч не зосереджуеться на його акцентi…

– А куди ми iдемо? – поцiкавився вiн.

– Це буде Лейвенгем або Пiрпойнт, – пояснив Квiнн. – Усе залежить вiд того, куди при виiздi на автостраду ми завернемо: у дванадцятий поворот чи у чотирнадцятий.

– А ви були там ранiше?

– В обох – по кiлька разiв, – похвалився Квiнн. – Тож перш нiж ти запитаеш, чи iснуе туристичний путiвник по в’язницях, – додав вiн глузливо, – Лейвенгему можна присвоiти одну зiрку, а Пiрпойнт давно пора закрити.

– А чому б просто не запитати в охоронця, куди ми iдемо? – Гаррi хотiв якнайшвидше позбутися невiдомостi.

– Бо вiн збреше. Просто для того, аби нас розiзлити. Якщо це Лейвенгем – едине, про що слiд турбуватися, – це в який блок тебе посадять. Якщо перше вiдрядження, ти, ймовiрно, опинишся у блоцi, де життя простiше. А таких, як я, зазвичай вiдправляють до блоку Д, там немае молодших за тридцять рокiв, але нiхто не засуджений i за насильство. Тому це найбiльш пiдхоже мiсце для тих, хто хоче зачаiтися i вiдсидiти свiй термiн.