Людвисар. Ігри вельмож

Христоф спробував вiдмовитись, але Омелько так наполегливо взявся його вмовляти, що той невдовзi полишив спроби. З'явився Стецько з великою торбою, але йому повiдомили, що писар сам спровадить магiстратського посланця в дорогу. Писар, пiд лихий погляд шинкаря, вивiв кур'ера на вулицю. Лiхтар i повний мiсяць освiтили постатi наших героiв-вiдьмоборцiв.

– Знати б, котра година, – про себе мовив Омелько.

Хiх вирiс за спиною, звiв догори очi i впевнено сказав:

– За чверть пiвнiч.

– Чудово, саме вчасно, ходiмо, браття…

Христоф вивiв зi стайнi свого коня, i той слухняно почалапав за ним.

Хiх чалапав позаду.

– Можу запропонувати карету, – гукнув вiн услiд.

Писар заперечливо похитав головою.

– Не треба.

Цiеi митi до графа приеднався його слуга з дiрявим черевом, i вся ця процесiя, перейшовши дорогу, рушила вузенькою стежкою через поле, на якому вже достигало жито.

Вiтру не було… Нiч стояла ясна i спокiйна. Мiсячнi променi сновидами бродили помiж розкiшного колосся, лякаючи цвiркунiв i безцеремонно натикаючись на сплячi волошки та маки.

Омелько iшов попереду, велично переставляючи ноги, i дихав гордо та ритмiчно, мов легендарний Леонiд, ведучи свое нечисленне, проте вiдважне вiйсько. Над ним височiв пан Бень, боязко озираючись навкруги… Цьому могутньому спартанцю в кожному шурхотiннi польовоi мишi ввижалася вiдьомська нечисть, що тихо до нього скрадалася, а в кожному кажановi – крилатий куролиск.

Слiдом за паном Бенем, ведучи коня, йшов Христоф, додаючи до важкого дихання двох вiдьмоборцiв тендiтну мелодiю шпор.

Пана Беня ця мелодiя заспокоювала, а Омелька надихала. Самого ж Христофа така таемничiсть смiшила, проте передчуття затишного дому i хорошоi вечерi, обiцянi писарем, змушували пiдiгравати цьому добродушному борцевi з нечистю.

Слiдом за конем, ухиляючись вiд помахiв хвоста цiеi благородноi тварини, йшов граф Хiх. Його шляхетнi очi, що свiтилися в темрявi, бiльше дивились на стежку, оскiльки слiди, якi залишав попереду кiнь, подекуди липли до чобiт i кепсько пахли.

Останнiм iшов графський слуга. Вiн мовчки вдивлявся единим оком у темну постать господаря i нiчим бiльше не цiкавився.

Врештi поле закiнчилося, i стежка, вистрибнувши з жита, повилася далi сiрою стрiчкою помiж темноi трави до одиноких вогникiв вдалинi, бiля яких перебрiхувалися час вiд часу собаки. На межi росло високе i гiллясте дерево, плоди його зацвиркотiли пiд ногами та в кiнських зубах.