Людвисар. Ігри вельмож

Пан Бень завмер з виряченими очима i вiдвислою щелепою… Нi, такоi чортiвнi вiн ще не бачив!

– От, куме, – прошепотiв Омелько, – отож бо й е, що вiдьма iх варила.

– Вона, курва, – кивнув незнайомець.

Музики затягнули урочисту прелюдiю до якогось танцю, а три голови зiткнулися чоло в чоло над купкою ракiв.

– Те, що вони повзали, – сказав писар, – означае, що невдовзi нечисть вiзьме нас за зябра… Це знак! Ми мусимо утворити братство вiдьмоборцiв i до скону боротися з нечистю.

– Я готовий! – палко заявив панич.

– Як вас звати, хоробрий юначе? – запитав Омелько.

– Граф Хiх, – вiдповiв той.

– Ви з Австрii, пане граф?

– Ja.

– Чудово. Ви будете вiдстоювати нашi iдеi там… Вас, куме, я знаю. За нами Львiв. Панове, – урочисто промовив писар, запихаючи руку за пазуху, – давайте на хрестi поклянемось…

Хiх закашлявся.

– Вам зле?

– Трохи… Скажiть, скiльки зараз ракiв на столi?

– Чотири, – вiдповiв Омелько.

– Значить, нас також мусить бути четверо.

Братчики задумались.

Хiх важко дихав, щось тут явно прийшлося йому не до шмиги. Пан Бень не зводив очей з проклятих ракiв, а писар таемничим поглядом шукав помiж присутнiх однодумцiв. Всi були добряче напiдпитку, i кожен патякав якусь дурницю. Нi, такi високi iдеi не для них. Проте Омелько не втрачав надii.

Музики сiли перепочити i перехилити по чарчинi, коли дверi шинку прочинились, i досередини увiрвалось трохи свiжого повiтря. Пригнувши голову, чоловiк з шаблею при боцi переступив порiг. За його плечима майнула мiсячна нiч.

Нiхто не звернув особливоi уваги на прибулого, окрiм, звичайно, Омелька, що впiзнав у ньому кур'ера бургомiстра.

Христоф пройшов повз них, привiтавшись легким кивком, i попрямував до корчмаря, що куняв за шинквасом. Омелько почув, як вiн попросив приготувати харчiв на три днi та постiль. Стецько в ту ж мить рушив у льох, а Христоф, нудьгуватим поглядом окинувши присутнiх, сiв за стiл. Постать магiстратського писаря скрадливо виросла лiворуч вiд нього.

– Дай Боже щастя, пане Христоф, – привiтався Омелько.

– Дай Боже й вам, пане писарю, – вiдповiв той.

– Ви, я бачу, знову в дорогу?

– Так, вирушаю вдосвiта.

– Далеко?

– Як поведеться.

Омелько сiв поруч.

– Отут, пане Христоф, зле вам буде ночувати, – сказав вiн, – комашня всiляка й очей не дасть стулити.

– Ет, – засмiявся той. – коли б то звикати, пане Омельку…

– А йдiть до мене, – запропонував писар, – я тутка недалеко жию, за полем.