Людвисар. Ігри вельмож

Музики, певно, добре виспались i похмелились, бо так шкварили, що смуток пана Беня, либонь, не втримався i притьмом пустився в танець, геть забувши про господаря, якому увесь день пiдгризав душу.

– А то, куме, нинi так е, що вiд тих вiдьом спасу нема, – почав звичну розмову Омелько пiсля першого кухля, – куди, з перепрошенням, не сякнешся чи в який куток не глипнеш – усюди як не якесь кодло, то його послiд…

Тут, мов на пiдтвердження цих слiв, з темного кутка на Омелька зиркнуло двое здоровезних диких очей, аж у писаря мороз сипнув по шкiрi i слова застрягли в горлянцi.

– Ет, знову ви за свое, куме, – вiдмахнувсь, як завжди, пан Бень, для якого творче падiння вже вiдходило в минуле, i вiн весело гойдався в такт музицi, нiби пiддражнюючи скрипаля.

Погляд тим часом зник, i Омелько вирiшив бути обережнiшим, затим зробив добрячий ковток, запхнувши непромовленi слова в утробу.

…Ех, Омельку, з'iв би ти шмат шинки, вгриз би до лажу пiвцибулини та ще й кухлем пива все те запив, то, може, вони б там i всидiли.

А ти, небораче, не втримав…

– От ви, куме, кажете, вас у Бiлоскорського блуд узяв? То все, куме, недарма, бо Кальварiя там недалечко.

Вiд того нагадування пан Бень скривився, наче з'iв кислицю.

– От хрест мене побий, – розпалився Омелько, – думаете, брешу? Та вже всi пiвнi переспiвали, що туди опiвночi вiдьми злiтаються. Лишень ви дивитесь на мене, як на вар'ята… – Тут писар вловив той самий загадковий погляд з кутка.

Невже якась нечисть бере його на кпини?

Та нi, кому-кому, а тим виряченим банькам достеменно вiдомо, що Омелько не бреше! Вже пiдбадьорений, а не переляканий, вiн продовжив:

– Скрiзь нечисть, куме, скрiзь… От хоча б узяти П'явчиху, – тут Омелько облизався, – з виду – файна молодиця, а коли придивитися, то очi в неi вiдьомськi: нинi чорнi, а завтра будуть болотяними…

Пан Бень скинув око на кругленьку i вправну шинкарку. З-пiд очiпка вибивалось чорне, ще без сивини волосся.

Очi, про якi говорив Омелько, пiд рiвненькими бровами, жадiбно блищали, вiдчуваючи добрий зиск, а ще й те, що бiльше за пиво та шинку пан писар хочуть ii саму. Пiд свiжими, зiбраними усмiшкою в тугенькi пампушки щоками, цвiли соковитi вуста, бiлi, мов перлини, рiвненькi зуби i широке м'яке пiдборiддя. Нi, обличчя геть не вiдьомське.

– А я ж ii бачив, кляту, – випалив Омелько, помiтивши, що сказане зовсiм не справило потрiбного враження.