Соловецький етап. Антологія

А як вiдступили з Житомира, Садовський залишив Житомир з кiлькома козаками, кулеметом i автомашиною останнiм, бо мав палити папери. І коли цi папери горiли, а телефонiст з вокзалу що п’ять хвилин сповiщав, як проходить зайняття большевиками Житомира, у цей час до кабiнету Садовського вриваеться Микола Любченко (Кость Котко), що вже покинув армiю Симона Петлюри i УНР i прийшов намовити i його зробити так само. Садовський з презирством подивився на цього «петлюрiвця», якого кiлька мiсяцiв тому врятував вiд розстрiлу денiкiнцями, пригадав, як жалюгiдний тодi М.

– Я не бачу на тобi зброi, – сказав Садовський. – Геть з кабiнету! Бо накажу розстрiляти, як пса.

– Ідiот ти! – крикнув Любченко i прожогом вискочив iз кабiнету.

До арешту Садовський весь час жив нелегально i працював у пiдпiллi, тодi як його товаришi по партii згодом примушенi були опинитися в членах КП(б)У, i з часом ставали наркомами, редакторами, прокурорами та iншими високими урядовцями советськоi Украiни.

Минали роки. Садовський вже в спецкорпусi, вже в ГПУ. Сталось так, що його не розстрiляли, а дали десять рокiв «с заменой». Як з хреста знята, молода красуня дружина прибиваеться з далекоi Волинi до Харкова, доходить до кабiнетiв високих урядових осiб советськоi Украiни, колишнiх товаришiв Генадiя, плаче, просить про допомогу. М. Любченко сказав: «Я тодi ще казав йому, що вiн дурень, але вiн мене не послухав».

Якось, сидячи на березi Бiлого моря й розповiдаючи про прибуття на острiв нових i нових партiй ув’язнених, колишнiх високих достойникiв советськоi влади на Украiнi, Садовський сказав: «Я не злостива людина i все свое життя клав i кладу за нездольну, дружню, консолiдовану, пройняту наскрiзь щирiстю й доброзичливiстю iдею еднання нашого народу, нашоi iнтелiгенцii. А втiм, я не заперечував би на нашому островi зустрiти Любченка. Я хотiв би йому ще раз довести, що я таки не iдiот i що я двадцять лiт тому робив правильно».

Минуло тiльки два роки з часу цiеi розмови, i одного весняного ранку, на розводi, зустрiлися Садовський i Микола Любченко. Любченко зблiд, пiдiйшов до Генадiя, подав руку й заплакав. Генадiй обняв його. Вони довго говорили; але про цю розмову Садовський нiкому не сказав нi слова.

У 1937 роцi, десь у липнi чи серпнi, Садовський мав звiльнитися, а тим часом його здоров’я сильно пiдупало.