Невідоме Розстріляне Відродження

Читання скiнчилось обмороком моеi дружини. До неi пiдскочив Грицько Довгонiс, обережно взяв ii на руки i з виглядом голодного хижака з смачною здобиччю – понiс до спочивальнi. Я хотiв було вмiшатись в цю неприемну для мене справу, але мене раптом якась сила витиснула з кiмнати на двiр i я вмент опинився коло якоiсь залiзноi брами з бляхою вгорi: «Без дзвiнка не ввiходить». Далi стояло ще якесь слово, але воно було викреслене й його нiяк не можна було прочитати; проте, як добре придивитись, першi три лiтери можна було розiбрати: вони складали «Соб».

Отож, щоб не опинитись в якомусь неприемнiм становищi, я почав уважно розглядати браму та мур: чи нема, мовляв, ще яких спостережень. Виявилось, що нема. Була тiльки та бляха з написом та висiв поiржавлений телепень до дзвоника.

Я подзвонив i став спиною до брами (я вже мав вигляд людини). Перед мене розстелялась безкрая пустеля без жадноi ознаки життя, не було навiть рослини: гола, як черiнь. Од брами починались (а може, й кiнчались) скiлька великих i малих шляхiв, що тiкали вiялом геть у степ i щезали в ньому.

На середнiм шляху раптом десь взялась старезна бабуня i швидкою ходою пiшла сюди, до брами.

В брамi зашкряботiв ключ, повагом прочинилась хвiртка на ланцюжку, i перед мене з’явився сивий дiдок з великою в’язкою ключiв коло широкого ремiнного пояса.

– Ви хто такi та й звiдкiль? – неприязно спитав дiдок.

– Я Ївга з Горбова, панотчику! – попередила мене бабуня, яка була вже тутеньки й стояла побiч мене з цiпком у руках.

– Жуки… Виблi… Горбов… Так, знаю. Коли вмерла?

– Вчора, надвечiр…

– Гаразд. Якi ж ти заслуги принесла нам з того свiту?

– Я стара дiвка, панотчику.

– Це не заслуга.

– Як-то так – не заслуга! – нагострилась бабуня.

– Авжеж нi.

– Та ви ж слухайте краще. Я стара дiвка… Прожила на свiтi дев’ять десяткiв i два роки i прийшла до вас такою, як народила мати…

– Тобто?

– Не розумiете! Ну, от, прожила я на свiтi дев’ять десяткiв i два роки i не знала зовсiм мужчини… Вмерла незайманою, чесною!.

– Розумiю. Тiльки… гм!.. таких ще не було в нас!.. це закарлюка… Мабуть, треба спитать у Бога… гм!.. Посидь-но отам, на горбику, доки спитаю… А ти хто такий? – звернувся вiн до мене.

– Малорос.

– Таких не знаю.

– Ну, украiнець.

– Це iнша рiч. З якого села чи мiста?

– З Хракунiвки, що пiд Чернiговом.

– Так. Ймення.

– Юрко.

– Гаразд.