Невідоме Розстріляне Відродження

А хто ж знае, що це я… й чому як мене, так можна, – образився Петро.

– Хе! Всякий тебе одразу впiзнае, хоч би поголився, рижоiд нещасний (вона саме вчора здала залiк з хемii), i не соромно? Страховище яке, конi непритомнi попадають, як побачать тебе такого великого й дурного. Не я – твоя сестра… – закiнчила вона вже суворо.

Петро хотiв був щось вiдповiсти, але глянув на ii усмiшку, змовк i задумався над тим, що вiн таки справдi занехаяв себе, але в кожному разi вiн в цьому винен менше всiх. І справдi, може тайна такого неуважного ставлення до одягу була в тому, що вiн якось боявся дiвчат.

Потрапивши в iхне коло, вiн не знав куди подiти своi довгi руки та ноги, сидiв мовчки i потiм раптом (нiби: чорт його забери, пропадать, так пропадать!) починав незграбно рухатися й, як вiн висловлювався, триматися «пiкантно» або, як казав Іван, просто «по-iдiотському»: смiявся, голосно говорив, безладно жестикулював, а потiм знову затихав, не знаючи, що робити й казати далi.

Тому дiвчата ставилися до нього трохи насмiшкувато («як старшi» «халера на iхню голову?» – це Петро).

Та й вiн, здавалося, мало думав про них. От i тепер радий був утекти, але Галя мiцно тримала його руку й тягла за собою.

Петро не смiв сперечатися, але його непокоiло одне: що, як вiн зустрiне кого з комуни? Буде тодi iсторiя, засмiють його до смерти. Ще подумають, що вiн закоханий! І Петро од цих думок аж спiтнiв.

Рiшуче зупинився:

– Я не можу… я дуже поспiшаю, Галю… у мене важливi справи…

– Не бреши, не бреши, будь ласка.

А чому ти не був на зборах?

– На яких?

– От! Сьогоднi ж вiвторок…

– Ах… чорт би мене розiрвав, та чекай же… – злякався Петро.

– Чекай! – i Галя почала вичитувати йому…

Вiн i такий, i сякий, i голова в нього капустяна, i путящого з нього нiчого не буде… а коли вiн, вже каючись, почав п’ятiрнею чухати потилицю, вона призналася, що сьогоднi свято i зборiв нiяких не було. Петро розсердився:

– Що я дурень, чи що?..

Але Галина не дала договорити.

– А що я знаю, ну?

– Що ж ти можеш знати, нiчого не знаеш.

– Нi, знаю, тобi вiдмовили вчора останнi два учнi.

– Де ж ти про це довiдалася?

– Довiдалася. Знаю й чому… Один забув табличку множення (поки ти не вчив його, то вiн хоч це пам’ятав!), а другий сiв на iспитi з iсторii, бо сказав, що Батиiв похiд був 1613 року. Ага! Хто сказав йому цю дурницю?

– Дурницю? Я…

– Ти? Ах ти… певно якогось вiрша робив.

– Не робив, а писав.

– Однаково.