Невідоме Розстріляне Відродження

Їмо ми швидко. Кожен iз нас турбуеться, щоб хтось не з’iв бiльше. Чижик притрушуе намочений у водi хлiб сiллю й ковтае майже не розжовуючи. Сидить вiн долi на ногах.

Не встигаемо ми з’iсти й половини картоплi, як дверi трохи вiдчиняються, а потiм, одштовхнутi iзсередини ногою, одчиняються зовсiм. Інна Ричардiвна несе казан гарячоi води. Щоб не облити нас, вона ставе казан долi, проходе мiж стiною й нами, обертаеться й переносить казан майже через Чижикову голову.

В уборнiй вона виливае воду у ванну. Потiм вона вертаеться.

Ми переносимо картоплю ближче до вiкна, щоб не заважати iй. Через хвилину злим голосом вона каже крiзь дверi:

– Заплющте очи, або вийдiть к бiсам, я йду купатися. Ну. Будь ласка, закрийте баньки, я боса i… прошу закрийте глаза…

Їi голова, розпатлана з блискучими очима, з’являеться у дверях. Я думаю, що буде вiдповiдати Чижик, а Чижик надiявся на мене. Ми мовчали.

– Я йду, – гостро кидае вона.

Я заплющую очи й враз нишком дивлюся на Чижика, – вiн роблено-байдуже дивиться у казанок i iсть.

Вiн схожий на Буца, що гризе кiстку й чекае на Рятуйку.

Наiвшись, вiн кидае на плечi шинелю, натягае на голову тiсного кепа, закурюе i, нiчого не кажучи, вилазе у вiкно.

У кiмнатi я сам. Помалу мною опановуе спокiй. Зараз я можу помiркувати, спокiйно почитати етюди Мечникова, менш помрiяти про майбутню нашу кiмнату. І я читаю, читаю.

Я так зачитався, що не почув, як у кiмнату вбiгла Вега.

Це була стара, невдало обстрижена Мелентiем i дуже вонюча собака. Вона скоро мусила здохнути.

Лiдiя Вiкторiвна помилялася, кажучи, що Вега вмре пiсля неi. Де там! Лiдiя Вiкторiвна ще буде жити, а от Вега скоро простягнеться.

Я не дихав, коли менi траплялося проходити через кухню наших хазяйок, тому що поганiшого духу, нiж од Веги, часу, якихось лiкiв i цiлий тиждень невинесених помиiв, бути не може.

– Пiшла геть, Вега! – говорю я голосно. – Чуеш, Вега, од тебе погано несе? Пiшла геть. Ти – собака, не розумiеш мене. Так от знай: я не голодний, а тому не лютий зараз.

Так, так… годину тому я дав би тобi по потилицi та й годi, а зараз балакаю з тобою, як… у всякому разi ти культурнiша за Рятуйку…

Але мого лагiдного тону Вега не розумiе. Понюхавши шинелю, вона мляво йде в куток i лягае на мою одежу.

– Ну, це вже свинство з твого боку так поступати, – запевняю я ii i чую, що вже пече злiсть на це падло. – Пiшла геть! – кричу я на неi й не дуже штовхаю ii чоботом.

Вега лежить, анi ворухнеться. Я штовхаю дужче; вона лежить.