Невідоме Розстріляне Відродження

Вiн був дужий i рука його була тверда, наче точена з кизилю, але вiн був п’яний.

Менi неважко було вирвати руку. Тодi вiн став осторонь, щоб не затуляти собою дверей i показав рукою на Варку так, наче з балкону показував краевид.

– Пустiть мене в мою кiмнату, – сказав я йому твердо i, подумавши, додав: – Пустiть, або я iду зараз по мiлiцiю… Я маю деякi факти… за якi вас по голiвцi не погладять…

І раптом Герасим потверезiшав, вiн наче здригнувся й, нiби одсапуючись пiсля фiзичних зусиль, промовив:

– Ідiть… а фактiв нiкоторих… Я тiльки шутку хотiв пустити для смiху… – Вiн пропустив мене, обережно притулившись до стiнки, наче боявся, що я торкнуся його живота.

Через хвилину вiн, дико ревучи, спiвав.

Закривши дверi своеi кiмнати, я почув, що спiв чувся не через дерев’яну стiнку. Крiзь неi чувся стогiн… Той самий стогiн, що був i вночi. П’яний спiв Герасима було чути крiзь дверi, що виходили надвiр. Здивований, я вибiг iз хати.

Та кiмната, де живуть вони – передiлена стiною.

Там двi кiмнати. В однiй iз них щось есть…

Надворi, за кiлька крокiв вiд порога, мене зупинила рука Герасима. Тепер вiн був одягнений як слiд.

– Моя баба спить, Любина… i ви лягайте спати собi… слиште.

Од нього несло, як од розкупореноi пляшки, але я бачив – вiн силкувався володiти собою.

– Пустiть… – сказав я.

– Ідiть спати, – сказав вiн менi.

Я знову налякав мiлiцiею. Його рука пустила мене, як залiзнi лещата.

Вийшовши на вулицю, я швидко пiшов просто до Любини.

У тiнi за деревами нiкого не було видко, але я знав, де вона. Любина лежала на травi, наче дiвча, й плакала. Голова ii була на колiнах Хоми.

Вони злякалися мене. Вона стулила плечi, i все тiло ii наче чекало, що ось-ось хтось вдарить по ньому нагаем.

Але Хома ворухнувся. Враз вiн дико захрипiв i пiдвiвся. Я бачив, як метнувся його порожнiй рукав того, що вiн розмахнувся здоровою рукою. В цiй руцi був камiнь.

Я одскочив убiк.

– Це не Герасим… Чорт… Чужий.

Любина встала, очи ii блищали, як чорнi краплi.

Хома притулив ii до себе. Я чув, як колотилося йому серце. Вiн, плутаючись, неслухняними словами розказував менi, що думав, нiби я – Герасим. Хома хотiв розсадити голову Герасимовi цiею штукою. Ще одна секунда й вiн пустив би камiнь менi на череп, бо вiн думав, що за Любиною прийшов Герасим. Тепер вiн навiть пiзнае мене i дуже радий, що череп цiлий.

Хома хоче забрати Любину – й завтра вона вже не Герасимова.