Невідоме Розстріляне Відродження

Де ж пак – йому вже не муляе шиi, не тисне горла вiрьовчана петля, нiщо не затримуе його нiг! Вiн ладен гасати й гавкати ввесь день, аби тiльки знову не дiстатися петлi!

Скоро двору йому стало замало й вiн побiг у садок. Там вiн зустрiв руду кiшку й, не вагаючись, загнав ii в гiлля гостроверхоi грушi. Удоволений з цiеi перемоги, вiн кинувся ще на леваду, потiм на город i, зробивши кiлька стрибкiв, раптом зупинився. Перед ним, з крутого берега, чорнiла рiчка; то й була та межа Трохимовоi оселi, що ранiше Брунька не мiг ii бачити.

Вiн подивився вниз; чорна глибiнь i тихий плюскiт нагадали йому той випадок, коли вiн ганявся за гускою й мало не втопився. Йому стало страшно. Слiдом за цим спали на думку старий двiр, Христя. Десь вона ходить оце коло будки й дарма заглядае у вiко, викликаючи Бруньку погратись! Знову прокинулись старi болi, i знову защемiло його собаче серце, i вiн ухвалив собi тiкати додому.

Але за селом вiн збився з шляху, i його охопив розпач. Кругом нього синiв обрiй i десь там було мiсто й теслин двiр, та як туди дiстатися – вiн уже не знав.

Перед ним сизiв рiвний неосяжний степ. Лячно було загубитися на ньому й потiм не знати шляху й до новоi оселi. І вiн знову повернувся в Трохимiв двiр.

Вiдтодi вiн став добрим сторожем у його оборi й уже нiколи не згадував за минуле. На вiрьовку його бiльше не брали. Трохим переконався в його покiрностi й дав йому волю. Тепер вiн сам собi вибирав притулок i користався з дозвiлля, як йому хотiлося. Бiльшу частину часу вiн вiддавав на полювання за поживою, бо на харчi у Трохима було ще сутужнiше, нiж у теслинiм дворi.

Спочивати ж вiн любив у садку. Тут не було давучих запахiв i сливе зовсiм не турбували мухи. Інколи вiн ще ховався за половником, у холодку, але далi левади не ходив, боячись потрапити в рiчку.

Невдовзi вiн зовсiм урiвноважив свiй настрiй. Пережите вiдбило лиш у його характерi деяку обережнiсть, та ще бiльшу наiжаченiсть до тих, хто наближався до його двору.

Про iм’я свое вiн скоро забув, бо тут його нiхто не згадував.

Другого йому не придумали, вiн так лишився пiд звичайним назвиськом рябого.

Проте, тут i не було кому нiжно промовляти – брунь, брунь! – бо друзiв у Трохимовiй родинi вiн не придбав. Цього разу його вибiр упав на муру корову. Вони зустрiлись якось бiля озрiзка, коли та прийшла напитися води. Брунька заглянув iй у великi смутнi очи, i його спустошене серце, покiрне якимсь то вередливим законам, враз узялося нiжнiстю й любов’ю.