Невідоме Розстріляне Відродження

Йому безперечно все це подобалось, але час уже зняти з нього вiрьовку й вiдпустити додому. Вiн бо занудився по Христi, i тесля, мабуть, уже гнiваеться, не бачучи його в дворi.

Але нiхто не пiдходив до нього, щоб уволити його бажання й покiнчити, нарештi, з невеселими жартами.

І вiн знову накинувся зубами на вiрьовку.

Та незабаром прибiгла висока жiнка й, розмахуючи цiпком, загнала його пiд саж.

Увечерi його перевели вiд сажа у двiр i прив’язали бiля загороди. Тут вiн мав стерегти чорну Трохимову шкапу й муреньку корову.

Як i ту нiч, валували на селi собаки й, слухаючи iх, Брунька кiлька разiв поривався вити. Деннi вражiння приховалися десь у чорнiй пiтьмi, i йому знову стало сумно. Поруч з цим i його злоба до Трохима зростала. Прислухаючись до кожного шелесту, вiн вбачав у ньому його кроки й починав шалено гавкати. Вiн ладен був справдити свiй нiчний сон, якби оце бородатий дядько наблизився до нього.

А в той час Трохим, його новий господар i господар двору, прислухаючись до цього гавкання й лаючи блiх, що заважали йому спати, по своему оцiнював достатки нового пса.

– Ну чистий тобi вовк, – говорив вiн дружинi. – Тепер ми можемо спокiйно спати!..

Другого ранку подружжя поiхало в поле брати просо й лишило Бруньку бiля загороди пектися на сонцi.

День на диво випав гарячий. Ще тiльки тiнь вiд димника зiйшла з луб’яноi ворiтницi, як у Бруньки вже пересохло в ротi. Потiм йому знову розболiлась голова й пiд вовною запашiло вогнем. Але нi води, нi холодка поблизу не було.

Так вiн i промучився аж до пiзнього снiдання, поки в двiр не повернулася Трохимова дружина й не вiдвела його пiд саж.

Ублаганий, вiн почув до неi вдячнiсть i з цього часу перестав шкiрити на неi зуби. Та скоро вiн обiзнався й з рештою Трохимовоi родини й почав до неi привикати. Хтось iз дiтлахiв приносив йому пити, хтось шматок хлiба, прихований у пеленi, i звичайно прип’ятий Брунька не мiг байдужо ставитись до цих послуг i не вiдповiдати на них вдячнiстю, що полягала – ну хоч би й у несмiливому помахуваннi хвостом.

Тижнiв через три його звiльнили вiд налигача й пустили погуляти. То була щаслива хвилина! Попервах вiн не повiрив собi, що можна йти й далi причiлку сажа, та ступивши кiлька крокiв, почув бажану волю й почав гасати по двору. Вiд бистрого бiгу йому залоскотало в горлi, i вiн радiсно гавкнув.