Смарагдова Сага

Хiба що, ти гадаеш, що в нього стане клепки посунути тебе з твоеi посади.

Олiвiй мовчав у вiдповiдь.

– Облиш, ми ж демони. Пiдставляти одне одного в нас у кровi. Так же цiкавiше. Кар’ернi перегони й таке iнше. Нiколи б не подумав, що великий Олiвiй боiться малого пацана.

– Я скажу так, Олiвiй, – порушив свое мовчання iще один демон. Вiн був таким високим, що головою майже торкався даху трамваю, а голос низьким та глибоким. – Твоi страхи, то твоя справа. Ти маеш право турбуватися за свою посаду. Хоч Карнiван i каже, що той пацан йому до вподоби, усе ж ми не будемо втручатися, якщо ти захочеш прибрати його зi шляху.

Вiн оглянув присутнiх. Нiхто не заперечував.

– Я на це й розраховував, Валхаар, дякую. Я повiдомляю вам, що планую не допустити пiдвищення Алексiоса будь-якими методами i сподiваюсь на ваше розумiння.

Чоловiк похилого вiку ствердно кивнув головою i зник. Решта послiдували його прикладу.

– Давай наступного разу без трамваiв, чувак, – мовив Карнiван i зник слiдом за рештою.

Трамвай №11 залишився порожнiм. Вiн прибув на кiнцеву станцiю «Контрактова площа», наповнився людьми та продовжив свiй звичний неквапливий шлях.

* * *

Деновi здалося, що Алексi стукав у дверi кiлька годин, перш нiж почулися повiльнi кроки всерединi будинку. Дверi вiдчинилися й товаришi побачили пристаркуватого господаря.

– Доброго дня, – голосно та бадьоро мовив Ден. – Ми хотiли б поспiлкуватися з Леонiдом Сергiйовичем.

– Я вас слухаю, – тремтячим слабким голосом вiдповiв старигань.

– Але… – Ден не змiг прикрити свого здивування. – Але ж Леонiдовi Сергiйовичу мае бути тридцять три роки. А ви…

«А ви виглядаете на сiмдесят три», – цю думку Ден залишив при собi.

– Так, це я. Просто трохи не у формi. Заходьте.

Сказати, що всерединi будинок був занедбаний – не сказати нiчого.

Вкритi пилом полицi, зiв’ялi квiти на вiкнах та брудний посуд, розкиданий повсюди викликали в Дена щонайменше вiдразу.

– Сiдайте, де заманеться. Можливо, ви бажаете чаю чи кави?

– Нi, дякуемо, – вiдповiв демон. – Ми вже пили сьогоднi.

– Ну, як вам завгодно. Я знав, що рано чи пiзно ви все рознюхаете й завiтаете до мене.

– Ми? – здивовано запитав Ден.

– Так. Ви ж газетярi? Я знав, що мое… – Леонiд намагався пiдiбрати слова, – як то сказати, «особливе» старiння приверне увагу писак.

– Вiрно! Ми залюбки i з нетерпiнням вислухаемо вашу iсторiю.