На коні й під конем. Блакитна дитина

Потай вiд мами ми хрестилися на нiч, хрестили i маму, коли вона поверталася до нас спиною, бо не хотiли, щоб вона потрапила в пекло. Хрестили й кота.

Я часто мрiяв про рай. Просто неймовiрним здавалося, що рай увесь в садах з золотими та срiбними яблуками, що немае в ньому злих собак та сторожiв, якi за якесь там червиве яблуко шмагають кропивою.

Потiм ще хотiв мати крила. Великi, як у гусака, щоб лiтати, наче янгол.

Бентежило лише одне: для того, щоб потрапити в рай, неодмiнно треба померти. А вмирати чомусь не хотiлося.

Навiть Миколi, хоч вiн сам переконував нас, що райське життя набагато краще вiд земного.

Якось Микола сказав, що до раю можна потрапити й живцем, тiльки для цього треба стати святим.

Може, менi зрештою i вдалося б прилучитися до лику святих, якби не один випадок.

Була у Миколи баба, яка доживала свiй вiк у старшого сина. Весь час лежала вона на печi, прогрiваючи натрудженi костi, i лише в гарячi лiтнi днi виповзала на сонце. Постогнуючи i хриплячи, дивилася вона безбарвними, байдужими очима, i менi здавалося, що баба слiпа.

– Ох, Господоньку, коли ти вже забереш мене, рабу твою, до себе! – раз по раз благала вона.

Ми, принишклi, сидiли коло неi, розглядаючи i потемнiлу та звислу, наче з чужого обличчя, шкiру на лицi, i запалий рот з чорним зубом-пеньком, що ним баба перетирала хлiб, i висушенi працею руки. Трохи зiгрiвши старечi немочi, баба завжди починала розповiдати нам казки та релiгiйнi iсторii. Часто замовкала i довго шамкала беззубим ротом, а потiм нiяк не могла пригадати, про що ж вела мову.

Якось вона заговорила про рай.

– І от ви, рабенята божi, – шамотiла баба, – будете там вiчно сидiти i голосочками янгольськими прославляти Господа Бога нашого…

– Як прославляти?

– Спiвати, дитинко, спiвати. Дадуть вам янголи архви у руки…

– І довго спiвати треба? – тремтячим голосом перебив я.

– Вiчно спiватимете.

Свiт померк менi в очах.

Пригадав уроки спiву у вчителя музики, який, на мого бiдну голову, був твердо переконаний, що таланти не родяться, а робляться, i що навiть ослиська можна навчити мелодiйно спiвати.

Коли вiн, високий i довгобразий, повiльно заходив у клас, я припадав до парти, як припадав, мабуть, до землi перепел перед кiбцем. Та вчитель вiдразу ж знаходив мене, тикав довгим, як смичок, пальцем i трохи в нiс говорив:

– Іди до дошки.

Я покiрно виходив з-за парти, i починалися моi муки.

– До! – вдаривши камертоном по столу, командував учитель.

– До-о! – заводив я.